Розділ двадцять четвертий

Я справді збиралась сидіти біля катера та чекати на своїх рятівників, вдивляючись в безкрайній океан. Мала найпорядніші наміри, розуміла, що моя присутність може нашкодити Томасу… І, звісно, не хотіла нічого поганого. От тільки погане знайшло мене самостійно.

Іншого виходу, окрім як швиденько висмикнути такий цінний Ірмин чип та кинутись слідом за Томом, я не бачила. І лише зараз, коли він стояв біля столу, а якийсь незрозумілий дядько направляв на нього пістолет, подумала, що, може, не така вже й це була хороша ідея. Раптом це саме моя присутність спричинила появу незнайомця? Помітив на якихось камерах мій рух, а Томаса ні.

Проте, напевне, я таки помилялась. Чоловік не знав про мою присутність, він навіть не покрутив головою, намагаючись відшукати Томасову супутницю – ну, тобто, мене. Зате тримав під прицілом самого Тома.

Незнайомець був середнього зросту, смаглявий, а коли заговорив, то я спочатку не змогла розібрати жодного слова і подумала, що це якась невідома мені мова. Може, він розмовляє мальдівською? Але Том, здається, зрозумів те, що йому сказали. Він повільно підняв руки і теж щось сказав.

А ось це, здається, була іспанська. Чи італійська? Якби ще я могла відрізнити. В будь-якому випадку, Том уважно дивився на чоловіка і говорив повільно, з зусиллям виговорюючи кожне слово, немов щось йому пояснював.

Той коротко реготнув та зробив ще один крок вперед.

Я роззирнулась. Так, фотобук я з собою не взяла, бо це було б зовсім дурістю, тягати з собою книженцію вагою в три кілограми на секретну шпигунську місію, але ж тут теж є книжки. Може, я знайшла б щось достатньо важке, аби вирубити цього чувака?

Правда, зараз ставки були куди вищими, аніж з Кім Йоном. Тоді я ще не до кінця розуміла увесь масштаб проблеми, а у чоловіка не було в руках зброї. Так, він володів бойовими мистецтвами, але для того ще розвернутись треба, щось фізично зробити. А тут все простіше нікуди, тільки на спусковий гачок натисни і готово. Ще й відстань крихітна, тобто, жодних проблем з влучанням не буде. Тут навпаки треба постаратись, аби промахнутися.

Та здаватись я не збиралась. Замість цього спробувала намацати найтовстішу та найважчу на вигляд книжку на полиці, до якої притискалась. Якщо я зроблю все достатньо тихо, то зможу скористатись ефектом несподіванки. Принаймні, у мене була така надія.

Чоловік не зводив погляду з Томаса, а тоді швидко-швидко заговорив незрозумілою мені мовою. Змахнув руками, жестикулюючи, і навіть забув про те, що тримав в руках пістолет. Шкода, але тільки на секунду, і я не встигла накинутись на нього.

Зате нарешті побачила книжку, що виглядала достойною зброєю. Посмикала її і обережно зрушила з місця.

Як на зло, томик стояв досить високо, і мені доводилось тягнутись до нього. Звісно, це був ризик, але ж не брошурою стукати по голові цього козла, правда?

Томас якраз відповідав злочинцю, чи хто він там є. Він стояв спокійно, не рухаючись, і дивився, здається, просто чоловікові у вічі. Тон його став спокійнішим, голос більше не тремтів, як з самого початку, з чого я зробила висновок, що Том намагаєтья не просто відволікти увагу цього чоловіка, а й заворожити, заговорити його.

Моя міцна книжкова зброя нарешті опинилась у мене в руках. От тільки це було не єдине, що сталось. Полиця під книжкою теж частково зрушила з місця. Я здивовано кліпнула, а тоді побачила, що утворений крихітний виступ містить паз для якоїсь ключ-карти чи чипа.

Господи боже ж ти мій! Здається, я знайшла, де вмикається та сама система стеження будинку! Тільки що тепер робити?

Томас раптом змінив голос, заговорив більш гучно, навіть змахнув руками. Чоловік, що тримав його на мушці, здригнувся, не чекаючи подібної зміни, а я прочитала це як знак. Треба ризикнути.

Ірмин чип був у мене. Що саме вона там напрограмувала, я поняття не мала, але підозрювала, що якийсь вірус чи щось типу того. Так чи інакше, я затиснула книгу між колінами, повільно піднялась на носочки, дотягнулась до полиці, намацала пальцями паз та вставила чип туди, а тоді замружилась, благаючи і бога, і невідомі магічні, ну, тобто, інформаційні технології, аби це хоч якось допомогло.

Спочатку не відбувалось нічого. Тоді тихенько від’їхали вбік досі зачинені двері.

Незнайомець з пістолетом не звернув на це уваги. Принаймні, він так і продовжував цілитись в Томаса. А от у Тома від подиву розширились очі.

Як шкода, що я не можу читати його думки! І навіть не здогадуюсь, чи це він таким чином спеціально виражає свій подив, аби якимось чином повпливати на нападника, чи просто не зумів взяти верх над своїми емоціями.

Ось я, наприклад, вже не могла взяти себе в руки. У мене почало смикатись око, а руки тремтіли, мов у якоїсь пенсіонерки.

Ні, ніякого шпигунства. Ми розберемось ось з цією проблемою, а тоді я поїду додому, повернусь до рідного університету і більше ніколи, нізащо не стану влипати в жодні пригоди, на біса воно мені треба? Це зовсім не весело. Анітрохи!

Томас, все ще тримаючи руки піднятими догори, ткнув пальцем кудись у протилежний бік від мене, де вже починали миготіти полиці. Його співрозмовник на диво повівся на цей жест і навіть озирнувся наполовину, навіть збився з прицілу, втратив свою концентрацію, а тоді…

Книжка, яку я стискала колінами, полетіла донизу і звалилась на підлогу з жахливим гуркотом.