Розділ двадцять третій. Томас

В моєму житті бувало різне. І таємні місії, під час яких доводилось пробиратись у такі місця, про які навіть згадувати зараз не хотілось. Біда лише в тому, що весь мій попередній досвід зараз не вартував зовсім нічого. Так, я вмів пробиратись у закриті місця, знав, як це робити, чітко розумів мету власного завдання, біда була лише в тому, що вперше в житті мені не хотілось ризикувати собою через те, що я мав до кого повертатись.

Правду кажуть, таємний агент не повинен мати почуттів до будь-кого, інакше це дуже погано закінчується. Занадто. І я вже прийняв для себе рішення, що звільнюсь, тільки от цю справу треба було довести до відповідного вигляду, як інакше?

Вельченко дав достатньо чіткі інструкції. Вони вже все підготували, але, якщо ми не хочемо нічого впустити, діяти треба негайно. Я знав, куди маю пробратись і які в цього будуть наслідки, особливо якщо мене спіймають, але вибору не лишилось. Що ж… Будемо боротись, а як інакше?

От тільки в першу чергу мені треба було вирішити одну невеличку проблемку.  

– Таню, – я повернувся до дівчини, – ти ж розумієш, що там далі шалено небезпечно, так?.. І ти маєш лишитись в катері.

– Ти навіть не розповів мені, що ти робитимеш, – примружилась вона, випробувально дивлячись на мене. – Може, ти на побачення з якоюсь дівкою йдеш?

– Тань!

– Та жартую я, жартую, – зітхнула вона.

– Послухай, – я нахилився до дівчини. – Я такий собі майстер оперативної роботи, це не зовсім мій профіль. Але у Йона я знайшов багато ознак того, що він мав привезти тебе вже сьогодні, не пізніше як ввечері. Інакше нас все одно шукатимуть. Зараз – ідеальна можливість проникнути всередину та пропустити туди наших оперативників.

– А вони що, прилетять на Мальдіви? – моргаючи дещо наївно, поцікавилась дівчина.

Я зітхнув.

– Припускаю, та людина, яка на нас полює, тут і живе.

– М-м-м. Дуже логічно, що ми саме сюди поїхали, тобі не здається?

Мені здавалось, ще й як здавалось. А ще мені дуже хотілось потиснути горло тому, хто висунув ту геніальну ідею використати нас як наживку, але при цьому нам, цій самій «наживці», деталей не повідомити. Це, правда, було логічно, інакше ми б сюди в житті не поїхали.

Зате зараз я мав повноцінну вказівку: проникнути всередину та приготуватись до зустрічі нашої робочої групи. Зробити все, що мені під силу, і навіть більше. Треба було встановити технічні маячки, які я, виявляється, мав з собою, і забезпечити прикриття. А ще зібрати якомога більше доказів, щоб людина, на яку ми полюємо, не могла нікуди подітись.

Це все – завдання не з легких. Я отримав досить чіткі інструкції, але зараз в першу чергу мав убезпечити Таню. Не можна сказати, що я дарма не відвіз її назад. По-перше, не було часу, по-друге, не факт, що там, у резорті, набагато безпечніше. Але просуватись з дівчиною далі… Ні, цей варіант навіть розглядати всерйоз не варто.

– Послухай, – я нахилився до Тані, взяв її за руки та зазирнув їй у очі. – Тобі зараз треба лишитись тут, у катері. Якщо раптом щось піде не так, обіцяй мені, що ти спробуєш його завести та поїхати звідси геть. Ти бачила, як я це робив?

– Бачила.

– Запам’ятала? Зможеш повторити?

– Угу, – якось аж надто впевнено кивнула Таня. – Томе!

– М?

– Я переживаю. Може, ти туди не підеш.

– Не бійся. Все буде добре. Скоро сюди приїдуть наші, ти вийдеш до них, вони перевезуть тебе у максимально безпечне місце…

– Я переживаю не за себе! – вигукнула Таня. – А за тебе, дурню! Я не хочу, аби з тобою щось трапилось, розумієш? Ти мені потрібен живим та здоровим!

Я з легким сумнівом похитав головою, не знаючи навіть, що можу їй сказати, а тоді обережно погладив Таню по зап’ястках, мов намагаючись таким простим жестом її заспокоїти. Вона здригнулась, та руки не прибрала, подивилась мені в очі, шукаючи там якоїсь відповіді. Я лише важко зітхнув, розуміючи, що мені нема чого їй зараз сказати.

Нарешті підібрав більш-менш підходящі слова та зронив:

– Я буду максимально обережним та ні в які неприємності не втраплю, але ти пообіцяй мені, що за тебе переживати також не треба, гаразд? Ти лишишся тут і будеш себе оберігати. Гаразд?

– Може, ти краще не підеш нікуди? – з надією поцікавилась вона. – Воно тобі треба? Посидиш тут, дочекаєшся ваших…

– А за цей час вони зрозуміють, що Кім Йон не повернувся не просто так, та здиміють звідси, а ми не встигнемо нікого зловити. Ні, Таню. Це той випадок, коли діяти треба радикально та одразу. Ну і можу ж я нарешті стати героєм, правда? Не все віддавати свої подвиги? Будь тут.

Я подивився їй в очі, намагаючись відшукати там згоду, і Таня нарешті кивнула. Мені на душі не стало легше, але я все одно прихопив з собою рюкзак з усім необхідним, повернувся до коханої спиною та пішов геть. Треба було поспішати, якщо я не хотів влипнути в неприємності куди гірші, чим те, що було у нас зараз.

Місце призначення виявилось одним з дрібненьких, але дуже мальовничих островів. Судячи з усього, це постійна резиденція того, кого ми намагались спіймати. Я підозрював, що кількість справ, у яких замішаний цей чоловік, зовсім не обмежується проблемою Яна Валевського, тому і вирішено було ловити на живця. І той живець не мав бути таким легкодоступним!