Розділ двадцять другий

Я, певне, вже вдесяте за останні півгодини важко-преважко зітхнула, а тоді погладила по корінчику свій важезний фотобук. Легшим він не став, а от улюбленішим – точно. Після того, що сьогодні відбулось, я взагалі готова розцілувати тих, хто вигадав його таким важезним. А спочатку ще бурчала, була невдоволена, що при покупці довелось так багато за доставку заплатити, а все через надмірну вагу…

– От бачиш, – звернулась я до Томаса, – а ти казав, що ми дарма його волочемо, ще й стільки грошей зайвих викинули, коли багаж оплачували. А я говорила, що мої бойзики можуть врятувати життя кому завгодно. От!

– Ти божевільна, – повідомив мені Том. – Але все одно прекрасна. Я більше ніколи не буду протестувати проти твої фотобуків, таємно просунутих у багаж, присягаюсь. Навіть якщо через це нас спробують виштовхати геть з літака та не пустять на рейс. Вози їх з собою хоч усі.

Я зручніше влаштувалась в кріслі та зиркнула на жертву власного свавілля. Кім Йон вирубився досить-таки надійно і прийшов до тями далеко не одразу. Том, щоправда, не вірив його непритомному стану, тому перестрахувався. Зв’язав Йонові руки, а тоді обстежив його якимось чудернацьким пристроєм, про присутність якого у нашій валізі я навіть не здогадувалась.

Цікаво, а як ми митний контроль проходили? У Тома був дозвіл на таку штуку? Напевне, що так, я просто постійно забуваю про особливості його професії.

– Ну як? Ти знайшов щось? – поцікавилась я нарешті, коли він кинув якийсь черговий предмет на стіл.

Йон заворушився, поступово приходячи до тями, і Томас сів на підлогу просто коло нього. Він кинув на мене швидкий погляд і притиснув палець до губ, звелівши мовчати. Я закотила очі, обурена тим, що він вкотре вважає мене якоюсь дурненькою дівчинкою, з якою не можна мати діла, а тоді слухняно кивнула. Після того, як наш корейський знайомий наговорив Томові стільки гидоти, а потім ледь його не задушив, мені вже не так сильно хотілось сперечатись з моїм шпигуном та переконувати його, зло я маю право на самостійність. Ну, тобто, маю, звісно ж, але треба якось обережніше з цим.

З уст Йона зірвався тихий стогін. З того місця, де я сиділа, було видно, як затрепетали його вії, а потім він обережно розтулив очі і спробував сфокусувати погляд на Томасові. На мене подивитись він міг, лише якщо здогадається серйозно так покрутити головою. А зайвих рухів Йон, здається, намагався не допускати.

Він тихо застогнав, поворушився, спробував вивільнити руки, але марно.

– Добрий ранок, – привітався з ним Томас. – Вітаю у житті, в якому ти нарешті зіткнешся ніс до носа з законом.

– О ні, – в голосі Йона відчувалось відверте невдоволення. – Тільки не це. Мені зараз доведеться слухати довгі промови маленького Томмі про те, як я неправильно живу на світі. Краще б ви мене десь притопили, чесне слово…

– З задоволенням, – озвався Томас, і я вперше почула, щоб його голос звучав настільки байдуже та професійно. – Але, на жаль для тебе, я все ще на стороні закону, тому… Ти сядеш. Але, можливо, ти співпрацюватимеш зі слідством і поясниш, якого дідька притягнув з собою незареєстровану зброю, а ще звідки в тебе в кишені ампула з сумнівним препаратом.

– То мої вітамінчики.

– Вколоти їх тобі, перевіримо?

Йон сіпнувся. Зараз він був не настільки сконцентрованим, як зазвичай, і самоконтролю йому також відверто не вистачало. Томас явно мав намір цим скористатись, аби витягти все-таки з нього бажане зізнання.

– Отже, – підсумував Том, аналізуючи реакцію Йона, – тут все-таки не вітамічники, а щось заборонене.

– І що? Вколеш, проекспериментуєш? – з викликом кинув Йон.

Якщо чесно, у мене аж язик свербів сказати, що саме так і треба вчинити. Але я вчасно його прикусила, а Том заперечно похитав головою. У нього явно був зовсім інший план на сьогоднішній день, і на провокації він вестись не планував.

– А знаєш, що я тут бачу? – похмуро спитав він у Йона. – На самому денці ампули знайомий знак. Так маркували першу партію препаратів Яна Валевського, це ті ампули, в яких він ще не встиг виправити свою помилку. Отже, ти працюєш на того, хто замовив Валевського, так?

– Ні, – похитав головою Йон. – Я взагалі не розумію, що ти від мене хочеш. Хто такий Валевський? Я такого не знаю.

– Можеш не придурюватись, – похитав головою Том.

Він встав на ноги, кинув на Йона останній презирливий погляд, тоді роззирнувся, знайшов мобільний телефон та щось швиденько набрав там, напевне, відправляючи повідомлення у месенджері. Його мобільний тихенько загудів, і Том, напевне, що хвилину напружено вдивлявся в екран, чекаючи, доки йому прийде якась відповідь. Аж ось нарешті телефон завібрував знов, і він, здається, зітхнув з полегшенням…

Або, навпаки, всерйоз засмутився, зрозуміла я, побачивши, яким поглядом він мазнув по Йонові. Майже приреченим.

– Таню, – звернувся до мене Томас, – мені зараз доведеться піти. Я мушу обстежити його номер, подивитись, чи нема там нічого підозрілого. І мені здається, що буде краще, якщо ти лишишся з ним. Я вставлю йому кляп до рота, якщо хочеш…

Він запхав телефон до кишені, нахилився до Йона, перевірив, чи той надійно закріплений, а тоді окрім мотузок пристебнув його ще й наручниками до важкого крісла. Звісно, краще б було до батареї, от тільки такої звичної для нас, людей, звиклих до помірного клімату, штуки тут не було. Розібравшись з наручниками, Томас добув і кляп, а я здивувалась, що він справді возив це все з собою до іншої країни.