Розділ двадцять перший. Томас

Так, я знав, що Таня має характер, може, надмірно впертий, але щоб настільки… Зараз, спостерігаючи за тим, як вона з впертістю тарана крокувала до нашого будиночку, я ледь не згорів від люті та розчарування.

Звісно ж, розчарувався не в Тані, вона-то якраз виправдала всі мої очікування, а в тому, що не зумів повести себе достатньо правильно, аби вона зараз такого не робила. Бо Таня хоч і була запальна, та все-таки я міг якимось чином скерувати її, повести себе адекватно, відігнати цього бісового Кім Йона іншими словами… Крім того, щось мені підказувало, що вона таки почула частину тієї розмови, яку точно не мала чути, ось тепер і гнівалась.

Ну, а мені що робити? Лишити її на поталу людині, яка скоріше за все не має до Тані жодних, навіть найдрібніших позитивних почуттів?! Дозволити їй поїхати бозна куди на катері?

Так, я не мав морської хвороби. Власне, якщо ти працюєш в Інтерполі, то повинен вміти все і навіть трошки більше, так що я і керувати катером міг би. Та я собі уявляв, яка небезпека таїться в цьому транспортному засобі…

Ви опиняєтесь наодинці серед моря. Причому на чужій території, бо ж той катер готував Йон, а не я чи просто місцевий персонал! Я не мав жодних сумнівів з даного приводу, мій колишній колега ніколи б не скористався транспортним засобом, який попередньо не підготував у відповідності до власної мети.

Він може будь-якої миті дістати пістолет, застрелити когось з нас чи погрожувати. Свідків не буде, а океан… Океан великий, він все стерпить. Крім того, вистрибнути і пливти геть не вийде, бо ж далеко не запливеш!

Навіть вдвох ми з Танею на катері Кім Йона були б досить легкою мішенню. Що вже казати про те, щоб вона поїхала з ним сама!

– Ти нікуди не поїдеш! – наздогнав я її з цим викриком на устах. – Таню, послухай… Включи голову! Ти повинна розуміти, що це все ні в які рамки не вписується!

– Ні в які рамки не вписуються твої ревнощі! – гаркнула Таня. – Те, що ти вважаєш мене за ідіотку, якою можна зручненько так керувати та штовхати її саме в тобй бік, у який тобі захочеться. Мені соромно, що я взагалі повірила в наші з тобою почуття. Ти сторожиш мене, як той пес на ланцюгу!

– Та послухай ти! Це океан, відкритий простір, ти там будеш беззахисною…

– Ніхто не заважав тобі поїхати з нами, і все було б просто чудово! Але ж ти вперся рогом майже одразу, і тебе неможливо зрушити з місця!

Кидаючи один в одного повними обурення фразами, ми влетіли до нашого будиночку. Таня грюкнула дверима так, що ледь шибки не повибивало, як від заправського землетрусу, тоді повернулась до мене, вперла руки в боки і сердито заговорила:

– Ти дістав мене зі своїми ревнощами на порожньому місці! Один раз в житті я зустрічаю людину, з якою можна побалакати на різноманітні цікаві теми, а ти одразу, мов той вовк! Спочатку ти засуджував таку поведінку мого брата, але ж тепер ти й сам, сам безсоромно це робиш, і ти плювати хотів на мої власні бажання, чи не так? Тобі просто все одно!

– Мені не все одно! Це ти забула про те, де ми опинись!

– На Мальдівах!

– Так! І чому ми сюди поїхали! Бо, – я зробив крок у напрямку Тані, сподіваючись спіймати її і заключити у власні обійми, – ти була в небезпеці, і головною метою цієї поїздки є твій захист.

– Ти параноїк, Томасе.

– Ні! Я просто добре знаю, що це таке – викрадення, злочинці і таке інше. А ти… Ти наївне дитя на ланцюгу у зла! Тобі можна закрутити мізки, і ти… Поводиш себе, як остання істеричка! Ти ж була нормальна, ну, чого ти як з ланцюга зірвалась, чого нема жодного питання, в якому ми можемо досягнути консенсусу, га?! Чого тобі не вистачає?

– Чесності! Відкритості! Поваги! Розуміння! І я не хочу, аби будь-хто, в тому числі ти, Томасе, називав мене істеричкою!

Мені хотілось вити від злості. Та що ж таке!

Коли ми з Танею познайомились, так, я бачив, що вона трошки навіжена, але ж не настільки. А це що за вибух емоцій? Чому вона так себе поводить, чому постійно намагається вивести мене з себе?

– Ти не розумієш, що відбувається, – похитав головою я. – Я більше так не можу. Ти постійно вигадуєш якісь нові претензії, страшенно невдоволена мною… На рівному місці.

– А ти не знаєш, чому? – втомлено спитала Таня. – Ти навіть не здогадуєшся? Одного разу мій брат закрив мене під замок. Просто так. Не пояснюючи жодного слова. Він навіть не спробував розкрити мені свій геніальний задум з мого захисту, от просто взяв і зачинив. А я лишилась наодинці зі своїми прекрасними проблемами, і ніхто, ніхто б мене звідти не випустив, якби не прийшов ти. Я тебе побачила і подумала, що ось він, мій прекрасний принц. Нарешті я матиму свободу, матиму можливість нормально жити. Я з дитинства під замком. Таню, роби те, Таню, роби се… Я втомилась! Мої батьки керували мною, мій брат керував мною, а тепер ти, замість того, аби вести себе як нормальна людина та пояснювати, що ти хочеш і чому робиш те, чи інше, знову починаєш мною керувати. Знову таємниці, знову недомовки! Ревнуєш? Скажи про це прямо. Але ж насправді ми навіть не зустрічаємось, у нас якась бісівщина, а не стосунки! Знаєш щось погане про Йона? То розкажи це! Розкажи, а не кидай в мене поглядом блискавки!

– Таню…

– А ти не можеш. Ти можеш тільки сказати, що я виношу тобі мізки. Отже, подумай над своєю поведінкою, Томасе Мелтоне. І або ти нарешті зволиш бути дорослою людиною, яка здатна пояснити причини тих чи інших власних вчинків, або я таки поїду звідси геть, і ніщо, чув, ніщо мене не зупинить!