Розділ вісімнадцятий

За вікном уже було сонце в зеніті. У нас в будиночку в зеніті було моє обурення і саме підходила до своєї кульмінації сварка.

– В якому сенсі ми нікуди не підемо?! – обурено вигукнула я, дивлячись на Томаса так, як зазвичай дивилась на свого брата. – Тобто, ти слухав увесь вечір, як я хотіла на ту екскурсію, і вирішив, що я туди тепер не піду?! Ти зовсім совість втратив, Томасе?!

Вчорашній день пройшов просто ідеально. По-перше, я дізналась, що на Мальдівах шалено смачно готують, по-друге, зрозуміла, що дуже скучила за фруктами і всякою подібною їжею, доки мене готував Томас, частенько підсуваючи м’яса більше, аніж я здатна була з’їсти. По-третє, на пляжі я переконалась в тому, що подобаюсь Томасові – бо ж інакше він би на мене так не витріщався, коли треба було намастити мене тим кремом!

По-четверте, я нарешті познайомилась зі справжнім південнокорейцем!

Захоплюючись культурою, а особливо музикою Південної Кореї, я, на свій сором, жодного разу не стикалась з місцевими мешканцями. Брат визнавав поїздки тільки до Європи, тому я могла поговорити з якимось парижанином, англійцем, німцем, а ось з азіатом – ні, жодних шансів. Це мене бісило, але я навіть не розуміла, наскільки сильно, доки нарешті не вирвалась з-під братової опіки і не дізналась, яким цікавим та насиченим може бути світ довкола мене!

Кім Йон виявився давнім колегою Томаса. Вчора ми досить мило поспілкувались. Я дізналась, що він прожив в Південній Кореї п’ятнадцять років, а тоді разом з батьками переїхав до Великобританії, навчання закінчував вже там. На щастя, Йон прекрасно володів англійською, і ми з ним швидко знайшли спільну мову. Він розповів мені про національну кухню, трохи про культуру і ще багато всього цікавезного, і ми домовились, що завтра продовжимо діалог. Йон заявив, що він в захваті від моїх знань по корейській темі, я вважала, що він мені лестить…

Коротше, все було ідеально, а ідеальніше за все бісився Томас. Господи боже ж ти мій! Він ледь не посірів, коли я звернула увагу на його друга, чи колегу, чи хто вони там були…

Не можна ж так ревнувати!

Хай би поцілував вже, ну!

А ранок почався з сюрпризу. І що, цим сюрпризом було те, що Томас мене поцілував, пригорнув до себе, сказав щось приємне? Ага! Аж три рази! Ні, він притягнув сніданок до нашого будиночку, а коли я доїла, заявив мені, що ми нікуди сьогодні не підемо. І це після того, як я ввечері навіть зазирнула до адміністратора і попросила нас також записати на екскурсію, в ту саму групу, в якій піде Йон.

Дівчат завойовують інакше, Мелтоне! І ревнощі свої треба тримати при собі! Паразит нещасний…

– Я піду на цю екскурсію, – заявила я максимально твердо, наскільки була здатна. – І ти мені цього не заборониш. Ти не маєш права. Ти мені не опікун.

– Таню, – похитав головою Томас, – ми нікуди не підемо. Це може бути небезпечно. Я там нічого не перевірив і зовсім не впевнений в тому, що там безпечно…

– Мені плювати, Томасе.

– Ми нікуди не йдемо.

– Ми йдемо! – хитнула головою я. – І ти не смієш, чув, не смієш мені перешкоджати! Інакше я викличу поліцію… І пожаліюсь братові!

Насправді зробити останнє я не могла, бо мені суворо заборонили виходити на зв’язок з зовнішнім світом.

– Таню, – Томас встав в дверному отворі, – я тебе не випущу. Ми не знаємо, що це за місце. Так, будиночки безпечні, але всі ці екскурсії, блукання островом – то все до добра не доведе. Воно нам не потрібне, чуєш?

Я закотила очі.

– Тобто, ти хочеш сказати, що ти скажеш мені «ні», і я просто так візьму та підкорюсь, бо ти це сказав, – підсумувала я. – Коротше, у мене є для тебе погана новина. Воно так не працює.

– А як працюватиме?

– Сам здогадайся, – я схрестила руки на грудях.

Взагалі-то спосіб був. Томас зараз міг би підійти до мене, мов той котик, поцілувати, і я б вмить викинула з голови будь-які думки про ту екскурсію. Я його вчора увесь день провокувала, а він що? Зробив вигляд, що не розуміє, що відбувається. Мастив мене тим кремом так, мов я лялька якась, яку треба просто воском натерти!

Мене це жахливо дратувало. Після того викрадення в наших стосунках немов щось зламалось. Том уникав зайвих доторків, немов спеціально тримався на певній відстані від мене. Привіз мене на ці Мальдіви, а сам навіть не дивиться. Зате, коли я хочу якось веселіше провести час, починається!

Так, я пам’ятала про небезпеку. І опинитись в лапах якогось божевільного вдруге також зовсім не хотіла. Але ж не можна все життя ховатись! Не можна сидіти, як миша під віником, і чекати, доки на тебе хтось нападе, бо так щастя точно ніколи не буде, ніякого. Ні, я була за сміливість, не сумнівалась, що можу ризикнути, коли треба…

Томас же дивився на мене зараз спокійно-спокійно, і проговорив отим байдужим, як у його друга Арсена, голосом:

– Це небезпечно. Ми нікуди не підемо. Я тебе не пропущу.

– Не пропустиш? – вигнула брови я. – Чудово. Тоді я сама піду. І дозволу у тебе питати не буду.

– Цікаво, як ти це зробиш, – Том перегородив собою двері і, здається, був впевнений, що це допоможе.

Я лише фиркнула йому в обличчя, виражаючи все, що думала про його дії, а потім кинулась до вікна. Перший поверх… Вилізу, мені вперше хіба?