Розділ сімнадцятий. Томас

Я сидів у кафе, дивився на шнурівку купальника, що просвічувалась крізь тонесеньку тканину Таніної сумки і думав, що ніколи в житті не відчував себе таким… Ідіотом. Ну, гаразд, це слово не надто повно характеризувало мій стан і не вміщувало опису мого рівня збудження, але розумним я себе не почував точно. Тільки свердлив Таню поглядом і думав, що треба було повезти її кудись на зимовий курорт. В Альпи, наприклад. Куршавель, чи куди там люди катаються, коли вже в Україні надто небезпечно…

Зимові курорти прекрасні всім. По-перше, я вмів кататись на лижах і сноуборді, отже, міг би навчити і Таню. Навіть намалював собі в уяві, як притримував би її обережно, допомагаючи втримати баланс, торкався б її тіла…

Через комбінезон!

Зараз на Тані жодного комбінезону не було, а я жахливо заздрив Птасі, якому на роботі зазвичай було плювати, хто перед ним сидить.

Хоч сама міс Всесвіт.

Мені – не все одно. Тому я пожирав Таню очима, сварив себе за нестриманість і за те, що слинкою зараз стікаю по дівчині, що мені фактично недоступна, а ще чекав, доки вона з’їсть свій сніданок.

Апетит у Тані був хороший, що мене, як людину дбайливу, дуже радувало. Мальдівська їжа їй явно сподобалась, і зараз вона з задоволенням покінчила зі своїм авокадо-тостом та взялась до фруктового десерту.

– М-м-м, – протягнула дівчина, відкусивши перший шматочок, і замружилась від задоволення. А тоді повільно облизнула губи.

Я з зусиллям відвів від її губ погляд. Правда, відвівся він чомусь кудись вниз, на її груди, і я поспішив підняти голову.

Вона облизнулась знов.

– Як смачно, – майже простогнала Таня. – Я у нас такого ніколи пробувала. А наче ті ж самі фрукти, те ж саме авокадо… Надзвичайно!

– Бачиш, – мій голос прозвучав глухо, мов з-під землі, – а ти не хотіла сюди летіти! Хоча, якщо чесно, я б зараз краще був на якомусь зимовому курорті…

– Чого? – здивувалась вона, знов занурюючи ложку в свій фруктовий десерт. – Хіба тобі не подобається спека?

– Звик, що зимою має бути зима.

– Ой, я теж, – махнула рукою вона. – Мені якось дико, що під ногами пісок, а не сніг. Але ж круто! – Таня струснула своїм рудим волоссям.

Пучок, що вона скрутила, дуже швидко розтріпався, і руді прядки стирчали в усі боки. Її красиве обличчя розчервонілось, і сама вона сиділа, вся така рожевощока, випромінювала буквально позитивну енергетику. Мені аж хотілось перегнутись через стіл та впитись в її губи поцілунком, поставити таке собі клеймо, що вона тут зі мною і тільки, а всі інші можуть проходити повз.

Та минала секунда, дві, три, і я лишався на місці, бо це було б непристойно та могло її налякати, а я менше за все на світі хотів псувати з Танею стосунки. Зрештою, я вже її одного разу фактично обманув, образив, не розказавши, хто я такий.

– А ти багато подорожував? – спитала Таня, з’ївши ще трошки свого фруктового десерту. – Розкажи мені, – і вона накрутила прядку, що якраз вибилась з зачіски, на палець.

Я простежив за цим простим жестом поглядом, важко зітхнув та промовив:

– Багато, але здебільшого по роботі. А так, щоб як турист, практично ніколи. Все часу не вистачало.

– А бути… Кхм, бути тим, ким ти працюєш, це дуже складно? В тебе було багато таємних справ? Розкажи!

– Достатньо багато, – я дещо невпевнено посміхнувся. – Про це не завжди можна розповідати…

– А ти трошки! У мене ще он скільки десерту…

Так, як вона його їла… Господи, це щоб у мене серце ще сильніше в грудях гуркотіло?! Не можна ж зводити порядну людину з розуму і так себе поводити!

Та, гаразд, варто змиритись: плювати Таня хотіла на умовності і на те, як треба себе пристойно поводити, вона дражнила мене спеціально, знаючи, як я реагую. Я побачив той хитрий відблиск в її очах і був готовий обуритись, та за мить прийшов на висновку, що я програв раніше, аніж ми дійшли до цього кафе і вона почала щось робити.

Залізне правило не закохуватись на роботу цього разу дало збій. А Таня гралась зі мною, мов кіт з мишею, і затягувала все далі і далі у пастку.

– Одного разу, – нарешті обрав я найспокійнішу історію, – мені довелось прикинутись молодим художником та відвідувати один клуб, аби спіймати людиною, що займалась контрабандою картин. Ми ледь не взяли невинну людину, бо він робив надто гарні копії, і я здуру ледь його не арештував. А винним виявився такий милий дідок, який просто приходив дивитись, що ми там робимо… Це була одна з моїх перших справ, мені тоді було двадцять два.

– Воу, – всміхнулась Таня. – А я думала, що ти на своїй роботі морочиш голову людям, наприклад, гарним жінкам…

– У мене цього ніколи не виходило, – заперечив я. – Ти мене плутаєш з Арсеном, то він може задурити кого завгодно.

– А ти, виходить, не можеш?

– Я такий собі маніпулятор, але непогано граю ролі та різні професії, – зізнався я. – Але збираюсь йти з професії скоро, якщо чесно…

За столом запанувала якась досить некомфортна пауза. Таня навіть перестала їсти своє морозиво, здається, задумалась над чимось. Тоді підняла на мене трохи здивований погляд і спитала: