Розділ шістнадцятий

Якщо чесно, я до останнього думала, що ми летимо в Туреччину чи в Єгипет. Томас мовчав, як партизан, і зрештою я дійшла до висновку, що це не через його небажання розповідати про нашу кінцеву точку, а тому, що він і сам не знає. Ця думка мене дещо заспокоїла… Аж до тієї миті, доки я не зрозуміла, що брат якогось чорта вирішив запхати мене на Мальдіви.

Я не надто любила спеку і, якщо чесно, не розраховувала на те, що буду дуже насолоджуватись відпочинком. Мені радше хотілось подражнити Тома, як тоді, в магазині, коли він буквально пожирав мене очима. Весело ж було, чи не так?..

Та після багаточасового перельоту, коли ми опинились на острові та дивились на ряд маленьких будиночків, один з яких належав нам, я відчувала справжній захват. Над головою простиралось безкрайнє блакитне небо, десь зовсім поруч шурхотів океан, і мені хотілось впасти в воду і верещати від захвату.

Привітна жінка, що прекрасно розмовляла англійською та, здавалось, посміхалась просто постійно, провела нас до нашого будиночку, і я, дивлячись на заповітні двері, все ніяк не зважувалась відчинити їх та зайти всередину.

– Проходь, – Томас обережно підштовхнув мене у спину, – на найближчі кілька тижнів ми з тобою живемо тут. Подобається?

Я пройшла всередину, минула невелике дзеркало, в якому відобразилась моя розгублена та ніби скам’яніла фізіономія і зрозуміла, що радість моя не надто-то очевидна. Аби ще не сказати навпаки! Але насправді кипучі емоції буквально переповнювали мене зсередини, просто я не знала, як їх правильно виразити, он і дивилась величезними очима на все, що мене оточувало, і не розуміла до кінця, як реагувати.

– Томе, це… – я затнулась, ледь не вдавившись власними словами. – Це… Вау, вау, вау, вау! – я аж підстрибнула на місці та повернулась до нього.

Мої очі зараз, напевне, аж палали від захвату. Та й сама я палала, правда, з тієї причини, що тут було дуже жарко.

Не думаючи про наслідки, я швиденько стягнула з себе кофтину, лишилась в одній майці і джинсах і взялась блукати кімнатами.

– Невже не можна було одразу сказати? – при цьому я на нервах ще й торохкотіла з такою швидкістю, що будь-хто міг би оглухнути. – Пояснити, що ми поїдемо в таке гарне місце? Я б тоді і не пручалась! Чому ви мені не розповіли? Ян просто… Це ж такі величезні грошиська! Ну, паразит! Я закінчу університет, влаштуюсь на роботу, стану суддею і просто до копійки йому все поверну… А як тут гарно… Ва-а-ау!

Я дійшла до вікна і зрозуміла, що звідси не просто видно океан – звідси настільки чудово видно океан, що він просто у нас під ногами. Можна вискочити назовні і просто пірнати у воду!

Плавати я вміла і любила, хоча зазвичай робила це в басейні, а не у якійсь живій водоймі. Ну, у нас біля дому ніяких річок та ставків порядних не було, але тут…

– Як тут круто! Томе, а ти бачив, що тут ще є? Ва-а-ау! – це я виявила міні-бар. – Томе, тут такі соки! Я такого ще в житті не пробувала! А можна брати? Томе, можна? – я вискочила до нього і побачила, що Томас все ще розгублено стоїть в коридорі. – Ну що таке? Чого ти застиг?

– Власне, – кашлянув Томас, – по-перше, я не зовсім знав, куди ми летимо. А по-друге, мені здавалось, тебе зовсім не радувала ця ідея і ти не хотіла нікуди у спеку, хіба ні?..

– Не хотіла, – погодилась я, – а тепер хочу, бо, ну… Це ж просто вау! Хіба ти не бачиш? Хіба тобі це все не подобається? Томе! Та не будь ти таким занудою, ну-у-у!

Він взагалі виглядав якимось напруженим. Мені здавалось, що чим далі ми опинялись від України, тим більш зосередженим ставав Том, тим більше якихось проблем набирав собі на голову. Звісно, я не могла гарантувати, що правильно трактую його емоції, але щось мені підказувало, що я права. І це абсолютно недобре, те, що його аж так трусить.

А мене мов відпустило. Не знаю, чому, але, опинившись в цьому казковому літньому будиночку, я забула про всі проблеми і якось вмить розслабилась.

І викрадення, і те, що мій брат зачиняв мене вдома та намагався приховати від мене те, що вліз в серйозні неприємності… Це все, звісно ж, існувало, але воно було десь дуже далеко, мов за стіною, через яку я не могла пробитись.

А Томас тут, поруч. І сонце, пісок, океан!.. Смачна їжа! Зрештою, корейці, яких мені обіцяли купити! Тобто, не самих корейців, а лише альбоми, але все одно…

Не в силах впоратись з потоком власних емоцій, я навіть кинулась Томасові на шию. Він обійняв мене, різко пригортаючи до себе, а я повиснула на ньому, мов мавпочка, і, остаточно втративши будь-які межі у себе в голові, обхопила хлопця ногами.

Хотілось сміятись. Відчуття були такі, мов сонце наповнило мої внутрішні батарейки, причому зробило це вперше за все моє життя. Чудовий настрій перекинувся і на Томаса, і він також розсміявся, пригортаючи мене до себе, але трохи напружено.

– Слухай, – я спробувала зручніше умоститись в його обіймах і відчула, як хлопець витягнувся, наче зведена струна, – ходімо на пляж?

– Може, ми таки поспимо після перельоту? – голос Тома прозвучав дещо втомлено. – М? Стільки годин на ногах. Ти не втомилась хіба?..

Він обережно зсадив мене на підлогу, і я аж зафирчала від невдоволення.

– Я хочу на пляж!

– Таню, котику…