Розділ чотирнадцятий

Я давно так добре не спала, як цього разу. Мені снився якийсь абсолютно чудернацький сон, що не мав жодного відношення до реальності. Я бігала по зимовому нічному лісі, мені в спину стріляли, я втікала від переслідувачів, а вони кричали мені в спину, щоб я терміново подзвонила Янові і сказала, що він мусить погодитись на їх умови. Дурня якась!

І, відкривши очі та подивившись в стелю, я раптом зрозуміла, що ця дурня відбувалась зі мною насправді. Мене дійсно викрадали, мені погрожували, і все це, чесно кажучи, анітрохи не смішно, та й на веселі сни також зовсім не схоже. Нікому б не побажала, аби отаке наснилось.

Лежала я, щоправда, в знайомому вже ліжку в Арсеновій квартирі, вивчала поглядом стелю, яку бачила вже багато разів та… Ймовірніше за все, це було умовно безпечне місце. Якщо Томас, звісно, не вкрав мене у брата та не збирається трусити під носом телефоном, аби я змусила Яна здатися якомога скоріше.

Струснувши головою, аби туди не пхались ніякі зайві страшні думки, про які і думати-то не хочеться, я спробувала сісти. Перед очима все поплило, і мені знадобилось чимало часу, аби нормально проморгатись та прийти до тями. В роті пересохло, чорні цятки перед очима, звісно, були вже не тієї густини, що раніше, але все ще заважали нормально роззирнутись…

Зате я почула запах. Треба сказати, приємний. Хтось готував традиційний англійський сніданок, тобто, смажив яєчню з беконом та варив сосиски.

Прекрасно. До біса фігуру, мені зараз треба гарні емоції та якісь смаколики!

Двері до кімнати були зачиненими. Я поняття не мала, чи закрили їх на замок, чи просто прикрили, аби мене не так будили аромати з кухні, і відчувала бажання добратись туди та перевірити цей факт. Так я дізнаюсь, полонянка я чи ні!

От тільки, на жаль, зі вставанням та добиранням до дверей були певні проблеми. Ні, я чесно встала на ноги, але перед очима знову стало чорно, і мені довелось швиденько всістись назад. Більше того, просто сидіння не допомогло, і легше мені стало аж тоді, коли я лягла на спину, схрестила руки на грудях та спробувала зобразити неживу.

Ну, гаразд, можна було не проводити таких дурнуватих асоціацій, просто лягти рівнесенько, і все було б добре.

Змирившись з тим, що так швидко зриватись з місця мені суворо заборонено, я просто лежала на спині та мовчки дивилась вперед. Нарешті хтось натиснув на дверну ручку, відчинив двері – так, ніякого ключа не було, я все ще не полонена! – та зазирнув всередину.

Це був Томас. В руках він тримав тацю з надзвичайно ароматним сніданком, і я ледь не захлинулась слиною, коли ці аромати дістались до мене.

– Привіт, спляча красуне, – всміхнувся він. – Ти як, давно не спиш?

– Та хвилин двадцять, напевне. В голові паморочиться, – зізналась я, розуміючи, що цю мою слабкість рано чи пізно доведеться визнати.

Отже, краще рано і самотужки, правда?

– Обережно, ти ще не відійшла від того препарату, яким тебе накачали. Плюс стрес, адреналін… – похитав головою Томас. – Ще й замерзла. Горло не болить, ніс нормально дихає?

Я прислухалась до своїх відчуттів.

– В порядку, – видала нарешті. – Але… Ви ж тих злочинців зловили, так? А Ян де зараз? Чому я тут? І взагалі…

– Тихше. Я дам відповідь на всі твої питання, але поступово, – Томас сів на краєчок ліжка, дочекався, доки я більш-менш зручно вмощусь та прилаштував тацю мені на коліна. – Тобі треба поснідати.

Я не стала відмовлятись. Зрештою, в даному випадку сказати «ні» могла б лише остання ідіотка! Я ж справді хотіла їсти, а в питаннях приготування яєчні Томас виявився справжнім майстром. Отже, я відрізала шматочок, поклала до рота та ледь не застогнала від задоволення.

– Отже, лікар взяв аналіз крові у тебе і сказав, що в цілому ти в порядку, – почав поступово прояснювати ситуацію довкола мене Томас, – але треба поберегтись. Нормально харчуватись, нікуди не тікати, мінімізувати стрес…

– Ага, – кивнула я. – Дуже сподіваюсь, що у мене буде шанс той стрес мінімізувати.

– Ну звісно ж, – посмішка, що розквітла на Томасовому обличчі, чомусь змусила мене напружитись. – З твоїм братом все добре. Він зараз в офісі спецслужби…

Я стрімко спохмурніла.

– Як свідок! – поспішив додати Томас, помітивши те, як я реагую. – Не варто так переживати, ніхто не збирається нічого поганого робити твоєму братові. Він, до речі, дуже хвилюється за тебе, переживає, що ти можеш опинитись в небезпеці.

– Ага. Можна подумати, це з моєї вини я опинилась в ній минулого разу, – пробурмотіла я, не надто приховуючи свій поганий настрій. – Але гаразд. Отже, брат за мене страшно переживає, але в цілому все нормально, так?

– Так, – підтвердив Томас. – Ту банду, що тебе викрала, ми спіймали. Але є одна проблемка.

– Яка? – уточнила я, відчуваючи, що ось він, той самий підступ, якого я так чекала. Не могло обійтись без нього!

І справді. Томас невинно зиркнув на мене та повідомив:

– Розумієш, ті люди, що тебе викрадали, вони на когось працювали. І того, на кого вони працювали, ми поки що спіймати не змогли.

– Ага.

– Тому, – продовжив він, ніби нічого не трапилось, – нам з тобою треба буде поїхати за кордон і трошки відсидітись там. Поплаваємо в морі, насолодимось гарною погодою… Що таке, Таню? Чому ти дивишся на мене так, мов хочеш мене вбити?