Розділ тринадцятий. Томас

Таня задрімала просто в машині. Коли ми приїхали до офісу, вона ледь-ледь розтулила повіки, зиркнула на лікаря, що прийшов перевірити, як вона себе почуває, перевернулась на другий бік і знову провалилась в сон. Ми з Яном лишились сидіти коло неї, доки більше ніде не були потрібні, і уважно спостерігали за кожним рухом дівчини, стривожено впивались в неї поглядами, не знаючи, чи можемо якось допомогти, чи все, що в наших силах – це просто спостерігати за нею збоку.

Я важко зітхнув. Відчуття вини все ще тиснуло на груди, і щось мені підказувало, що Яна зараз переповнювали схожі відчуття. Ми все-таки прогавили щось дуже небезпечне. Захиснички, вдвох не змогли прикрити одну тендітну дівчину…

Лікар зазирнув до нас за годину, відзначив, що нічого так і не змінилось, та промовив:

– Експрес-аналіз крові хороший. Її явно чимось приспали, уточнюємо чим, але серйозної шкоди здоров’ю це не принесло.

– Вона спить через той препарат? – спитав Ян.

Коли мова заходила про фармакологію, він відверто похмурнішав, здається, беручи на себе частину провини за те, що трапилось.

У відповідь лікар лише знизав плечима.

– Не можу сказати точно, та навряд. Вона просто втомилась, виснажилась, злякалась. Повний букет. Бігання серед ночі по лісу без теплого одягу – випробування не найприємніше. Так що хай відсипається, я пропишу вітаміни та підтримуючу терапію, аби не було потім загострення постфактум.

– Дякую, – озвався Ян. – Але, як ви гадаєте, довготривалих наслідків від того препарату не має бути?

– Судячи з аналізу крові, він досить швидко переробляється організмом, того навряд. Але ми проведемо додаткові тестування. Не хвилюйтесь, все буде добре.

Чоловік перевірив пульс Тетяни, записав щось у медкарту, а тоді тихенько вийшов з імпровізованої палати, влаштованої просто в одному з приміщень офісу спецслужби. Ми з Яном знову лишились наодинці – якщо не рахувати сплячу Таню, звісно. Та вона зараз в будь-якому випадку не змогла б втрутитись у розмову, а ми сиділи, свердлили один одного важкими поглядами і поняття не мали, що сказати. Кожен розумів, що необхідно порушити тишу, але якось…

Не виходило.

– Вона мене здивувала, – нарешті промовив Ян.

– Чим? – поцікавився я, розуміючи, що це хоч якийсь шанс підтримати бесіду, а отже, перервати напружену і дуже неприємну мовчанку.

– Я не чекав від своєї сестри аж такої прудкості. Що вона гнатиметься лісом, що сама втече від викрадачів… Краще б вона цього не робила.

– Треба було лишатись у небезпеці? – запитально вигнув брови я.

– Таня не спецслужбівець, що проходив відповідну підготовку, – відрізав Ян. – Вона молода дівчина, яка втрапила в не надто хорошу ситуацію, і те, що сталось, могло бути для неї шалено небезпечним. Мені б не хотілось, щоб вона так підставлялась. Погодься, ризик того, що її підстрелять, зріс в рази, коли вона пішла на це безумство.

Я не став сперечатись. Ян був правий. Таня діяла необачно, хоча на адреналіні, певне, навіть не зрозуміла, що накоїла. Мені здавалось, вона навіть не розуміла, що на дворі вже споночіло, коли мчалась тим лісом, певне, органи чуття загострились просто до межі, та й дійсність сприймалась не надто добре. Але якби її там підстрелили…

В таких ситуаціях зазвичай нема ідеального виходу. Та я не мав гарантій, що Таня обрала хоча б хороший. Вона ризикова, я зрозумів це вже з того, як вона легко, не задумуючись, погодилась зі мною втекти з рідного дому, без оглядки на власного брата кинулась геть…

– Я за неї хвилююсь, – чесно промовив Ян. – Її треба забрати подалі від небезпеки, інакше вона обов’язково влізе в неї сама, спробує щось розслідувати…

– Вона коли припустила, що я шпигун, була якась дуже сильно рада.

– Ага, – кивнув Валевський. – Хто б сумнівався. Моя сестра здатна весь світ догори дригом перевернути, коли їй щось в голову втрапить… І я дуже не хочу, щоб цим «чимось» виявились кримінальні справи…

Я хотів щось відповісти, сказати, що не варто було  тоді й самому встрявати у кримінал, але не встиг. Двері імпровізованої палати відчинились, і Арсен зазирнув всередину.

– Томасе, ти будеш присутнім на допиті?

Це нагадування про те, що я тут не свідок, а взагалі-то на роботі, таємний агент, неприємно різнув по серцю. Попереду в мене ще було тривале пояснення Тетяні, що саме трапилось і чому вона повинна-таки мене пробачити, і якось я дуже погано уявляв, що саме говоритиму. Напевне, вона зараз мене ненавидить за те, що з нею сталось. І за те, що брехав.

Принаймні, я б на її місці точно не відчував би до такого «таємного агента» жодних позитивних почуттів. Не заслужив, от чесне слово!

– Буду, – зітхнув я. – Треба ж з ними поговорити.

– Яне, – Арсен перевів погляд на Валевського, – якщо хочете, можете побути у кімнаті для спостереження.

– А Таня?..

– З нею посидить Ірма. Вона все одно до допитів не має жодного стосунку.

Ян кивнув.

– Дякую. Тоді я піду.

– Прекрасно, – байдуже озвався Арсен. – Тоді раджу трошки поспішити, бо наші прекрасні арештовані друзі якраз можуть повідомити щось цікаве.