Розділ дванадцятий

Якою б не була щільною темрява, якщо провести в ній кілька годин, то можна почати розрізняти куди більше, аніж на контрасті. І якою б не була знервована людина, з плином часу вона починає задумуватись, ворушити мізками та шукати вихід навіть з найгіршої ситуації.

Отже, полежавши трошки наодинці з собою, я прийшла до висновку, що вибратись звідси мені конче необхідно, і чим швидше я це зроблю, тим краще.

Оскільки людям, що мене тут тримали, треба було дістатись до мого брата, я анітрохи не сумнівалась в тому, що відправив їх не Ян. Томас… Зрештою, я відкинула і це припущення, бо в нього була тисяча можливостей куди простіше зманіпулювати мною, аніж викрадати. Отже, я маю цілий трикутник, причому зовсім не любовний, і, здається, зараз застрягла в найгіршому його куті. Бо Ян все-таки мій брат, Томас нічого поганого з фізичної точки зору не робив, а ці лиходії вже встигли отруїти мене якоюсь гидотою і замкнути в темній кімнаті.

Господи боже ж ти мій! Я могла б зараз лежати у себе вдома на ліжку або у Арсена на квартирі, впхавши навушники до вух, слухати своїх бойзиків чи ще когось, перебирати картки, а я знаходжусь в полоні у якихось психів, бо ж нормальні люди б такого не робили, і не знаю, як звідси вибратись. Перспективи у мене геть не райдужні, а довкола темно, хоч око виколи.

Ні, виколювати нічого не треба! Не буду подавати всесвіту поганих ідей, а то може він мене чує, ще й виконає те, до чого я його закликаю…

Та план вималювався сам собою. Коли я почала трохи розрізняти щось у темряві та вже не ризикувала впасти, просто злізши з ліжка, я в першу чергу взялась за плінтуси. На моє щастя, стеля дійсно виявилась невисокою, і мого зросту вистачило, аби вчепитись в край, що відставав від стіни. Я міцно стиснула його пальцями, вхопилась так, щоб пальці не зіслизали, смикнула на себе. Спочатку плінтус видав якийсь дивний звук, а тоді піддався.

Я закашлялась. По-перше, тому, що в легенях досі все здавлювало після того препарату, яким ця сволота мене приспала, а по-друге, аби приховати будь-які нестандартні звуки за своїм кахиканням. Не знаю, вдалось мені чи ні, але за деякий час плінтус нарешті опинився у мене в руках, віддертий від стіни, а до мене все ще не зазирнули з метою перевірити, чи не кою я раптом якого лиха.

Кою-кою!

Я вляглась назад до ліжка та вмостила плінтус поруч з собою. Тепер, коли він був тут, мені стало якось тепліше, спокійніше на душі. Зрештою, я мала зброю! Може, це трошки божевілля, захищатись шматком на диво важкого пластику від дядьків з вогнепалом, але…

Маю я хоч якось боротись за свою свободу.

А відсиджуватись і чекати, доки мене порятує прекрасний принц, то не для мене. Один вже порятував. Так порятував, що я тепер не знаю, як мені далі бути.

Ні-ні, про кохання я роздумуватиму потім. Спочатку треба вигадати, що мені далі робити.

Темрява зараз була на моїй стороні. Я розуміла, що ввімкнене світло мене дезорієнтує, я на кілька хвилин стану сліпа, мов той кріт. А кроти – звірі не бойові, захищаюсь себе не надто надійно, отже, мені треба шукати якийсь інший спосіб.

Треба зробити так, щоб той, хто за мною прийде, не одразу зміг знайти вимикач!

На жаль, шансів сам вимикач перемістити у мене не було взагалі, це навіть звучить абсурдно. Але… Його можна чимось прикрити.

Лишивши плінтус лежати на ліжку, я додибала до важезної кадки з фікусом і спробувала все-таки зсунути її з місця. Спочатку мені здавалось, що вона забетонована в підлогу, та хвилини за три я нарешті зрозуміла, що цей важезний горщик просто добре зафіксовано. Чим?..

Обмацавши підлогу, я нарешті виявила підпорки, і вони, на мою радість, досить легко скручувались, якщо знати, куди крутити. Отже, фікус з моноліту перетворився на пересувну зброю.

Оце б якби його підняти, а потім впустити комусь на голову…

Я навіть спробувала, але вчасно зрозуміла, що так я можу тут собі заробити грижу, а успіху так і не досягну. Надто вже важезна ринка. Окрім того, я ще хочу в майбутньому нормального жіночого щастя, а для цього треба не надірватись зараз.

От була б розумніша, ходила б до зали, носила б штангу… А я? Закинула все, повірила, що братик мене захистить, як раптом що.

Захистив.

Через нього в це і влипла!

Проклинаючи брата, весь рід чоловічий і фікус – теж, доречі, мужчина! – я нарешті доволокла свій вантаж до дверей. Вийшло так, що фікус стояв якраз між входом та вимикачем, крім того, за нього було досить легко зачепитись. Може, мені навіть плінтус мій не одразу знадобиться?

Після цього мені навіть вистачило часу трошки перепочити. Не те щоб я дуже розслаблялась, але серцебиття уже нормалізувалось, руки так не тремтіли, та я й хекати перестала. Вся перетворилась на суцільну увагу, дослухаючись до того, що відбувалось за дверима.

Нарешті почула, як в замку повертається ключ. Отже, мій викрадач вирішив, що зараз саме час мене перевірити.

– Ну що, любонько, – почула я його неприємний, але вже знайомий мені з попередньої зустрічі голс, – ти готова нарешті переговорити з братом, чи мені доведеться застосовувати додаткові аргументи?

Все. Пора.

Двері відчинились, і мій викрадач майже одразу налетів на фікус. Я розраховувала, що він просто розгубиться в темряві, та все виявилось навіть краще, ніж я припускала. Він зачепився досить сильно, аби впасти самому, та ще й вазон накренити. Важкий горщик захитався, і я, вирішивши, що далі чекати нічого, підштовхнула його у напрямку злочинця.