Розділ одинадцятий. Томас

Машина Арсена стояла просто перед спецслужбою. За нашою спиною горіли вогні звичайної офісної будівлі. Споночіло – взимку це взагалі відбувалось достатньо рано, тим паче, у грудні, – сипав сніг, і я, звичний до більш теплого клімату, намотав шарф довкола свого горла ще один раз, намагаючись зігрітись.

Ми чекали на Яна Валевського уже, напевне, хвилин зо двадцять. Арсен призначив йому зустріч саме тут, і я напружено вдивлявся в кожну автівку, що проїжджала повз. Періодично, правда, в очі завіювало сніг, і мені доводилось протирати їх долонями та струшувати важкі білі клапті, що налипали мені на волосся.

Я вкотре протягнув руку, аби збити снігову шапку, але не встиг дотягнутись до власної голови. На мене налетів вихор чужої злості. Від несподіванки я навіть не втримався на ногах, і ми покотились по тротуару. Я опинився на спині, за мій комір чіплявся злий, наче сто чортів, Ян Валевський і дивився на мене своїми чорними, лютими очима.

– Ти, – прошипів він, – винен в тому, що вона зараз зникла.

Його пальці потягнулись до мого горла, але я не став чекати, доки мені забракне дихання та вдарив його носком туфлі по щиколотці. Ян зашипів від болю, ослаблюючи хватку, і цього вистачило, аби одним вдалим прийомом збити його з себе.

Тепер вже я втискав його в сніг, впираючись долонями в його плечі.

– Якби ти не намагався її зачинити, не тримав її закриту, – прогарчав я йому в обличчя, – то цього всього не трапилося б!

Ян дав мені стусана, вдаряючи просто в живіт. Я знов злетів в сніг, не чекаючи удару від нього у відповідь, а Валевський вже тягнувся до мого горла.

– Ти, придурок, заліз в мій будинок…

– Роти позакривали, обидва, – прозвучав згори голос. – Ви щойно ледь не скотились на проїжджу частину. Вставайте.

Ми з Яном ледь не налетіли на чужі ноги. Я звів погляд на Арсена та важко зітхнув. Те, як Птаха на нас дивився, не дозволяло очікувати нічого хорошого.

– Вставайте, – повторив він.

Валевський відпустив мене, неохоче, ніби роблячи позику Птасі, повільно піднявся на ноги, відступив на крок та струсив з себе сніг. Він виглядав, мов поранений звір, що кинувся на того, кого прийняв за мисливця. Чорні очі мов запали, під ними залягли темні кола, скуйовджене волосся стирчало в різні боки. Він стискав руки в кулаки, сам зігнувся і ніби трохи подався вперед, створюючи фізично помітну загрозу.

Арсен дбайливо потріпав його по плечу, струшуючи зайвий сніг, а тоді байдуже подав мені руку, також допомагаючи встати. Збоку це виглядало так, ніби він не знав жодного з нас.

– Я сподіваюсь, ви обидва заспокоїлись, – зронив він байдуже. – Так? Чудово. Отже, ми можемо прийти до висновку, що справ натворили ви обидва. Один, – Птаха зиркнув на мене, – викрав дівчину з її дому, звільнив від братової турботи. Другий, – тепер він подивився на Валевського, – так захопився своєю гіперопікою, що втратив усілякі межі розумного, зачинив власну сестру за сімома замками і не розуміє, чому вона не надто йде на контакт. І обидва ви її загубили.

Ми мовчали, свердлячи поглядом один одного. Від стійкого відчуття негативу у повітрі, здавалось, довкола навіть плавився сніг. Арсен же відчував себе абсолютно комфортно, йому ніщо не заважало.

– Отже, – продовжив він, – є два варіанти. Перший: ви продовжуєте займатись дурнею, сваритесь, перегризаєте один одному горло та продовжуєте витирати один одним тротуар. Другий – ви вмикаєте мізки, причому обидва, йдете до будівлі та починаєте співпрацювати. І таким чином, можливо, ми зможемо її знайти. То що?

Я зиркнув на Яна. Як би мені не хотілось зараз розвернутись та піти геть, Таня була важливішою. Тому я згадав про всі уроки дипломатичної поведінки, які мені давали в Інтерполі, подивився Валевському просто в очі – праве око, ліве, тоді на груди, як зазвичай дивляться на друзів, тоді знов очі, – і промовив:

– Насправді я дійсно мав зібрати про тебе інформацію. Був таким собі таємним агентом, планував наблизитись через Таню. В той вечір я випадково зазирнув до її кімнати. Вона була дуже засмучена…

– І ти вирішив використати її? – прогарчав Ян.

– Я вирішив допомогти. Її зачинила в будинку людина, яку я вважав не надто надійною. І зараз вважаю. Так, це працювало на руку моєму начальству, – визнав я, – і це було не зовсім порядно, але у стосунках з Танею я був чесним.

– Які до біса стосунки!..

– Тихше, – знов зупинив його Арсен. – Вас скоро люди на телефон почнуть знімати.

Ян відступив на півкроку та випрямився трохи. Не те щоб розслабився, але став спокійнішим та дивився дуже уважно. Сканував буквально своїм поглядом. Я у відповідь розправив плечі та направив погляд йому на перенісся.

Не в силах перехопити погляд і не розуміючи до кінця, куди я дивлюсь, Ян трохи розхвилювався, його самовпевненість різко впала. Тоді він невдоволено сіпнув плечем та промовив:

– Я спокійний.

– От і чудово, – кивнув Птаха. – Я радий мати справу з розумними людьми. Отже, Яне, Тетяна почула те, чого не мала чути, бо цей бовдур, – він вказав на мене, – радився зі мною, як йому правильно пояснити їй, яку він насправді має роботу. Як на мене, помилок натворили ви обидва. Ви готові співпрацювати, принаймні доки її не знайдете?