Розділ десятий

Мені здавалось, ніби я тону, прориваюсь крізь товщу води. Якось Ян вирішив, що йому обов’язково треба навчити свою молодшу сестричку плавати. Мені тоді було років шість-сім, він, звісно ж, був куди старшим, і я тоді ледь не втонула. Ось зараз відчуття виявились такими самими. Спочатку – просто важко дихати, потім запекло в легенях, але я не могла закашлятись…

Аж доки не перевернулась на бік, здригаючись всім тілом. З моїх вуст зірвався надсадний кашель, і я… Прокинулась.

Але зі сном важкість у грудях і утруднене дихання нікуди не зникли. Я знов кашлянула кілька разів, відкрила очі – і побачила, що довкола зовсім темно. Я лежала, причому явно не в автомобілі. Це була якась кімната чи приміщення, досить тепле, але без жодного вікна. Важко сказати, чому я задихалась, чи через те, що тут не вистачало повітря, чи просто тому, що захворіла…

Я спробувала сісти. Вдалось мені це не з першого разу. Довкола було темно, хоч око виколи, і я роззирнулась, сподіваючись, що з часом звикну.

Ні. Марно. Темрява довкола не ставала меншою. Тоді я спробувала встати на ноги.

Мене ніхто не зв’язував, певне, викрадач не намагався обмежити мої рухи. Може, це зробив брат? Він би не став шкодити мені, а ось закрити десь в надійному сухому місці міг би.

Від цього припущення стало недобре. Мало того, що мене зрадив Томас, використав мене задля того, щоб дізнатись щось про Яна…

То тепер ще й брат зачиняє в темряві. Він, звісно, знає, що темноти я не боюсь, але це все одно таке радикальне обмеження свободи, що аж вити хочеться!

Поза всяким сумнівом, вити – це погана ідея, тому я міцно зчепила зуби і взялась блукати по кімнаті в пошуках хоч чогось матеріального і в сподіванні намацати хоч що-небудь, що пояснить мені, де я.

Судячи з того, що я змогла намацати, лежала я до цього на подобі жорсткого ліжка, застеленого чимось шерстяним і неприємним. Під долонями було щось колюче. Мені пощастило, що я лежала на спині, інакше щокам потім жодна маска б не допомогла.

Доки я гладила покривало на ліжку, мене нарешті перестав душити кашель. Це явно радувало. Я потрошки приходила до норми, поверталась ясність свідомості.

Дідько, чому брат так зі мною вчинив?

Невже він не міг нормально поговорити?

В кафе ми спілкувались як люди. Ніщо б йому не завадило схопити мене там і запхати до якоїсь машини. Але він намагався мене переконати, щоб я повернулась сама, тоді звідки такий радикалізм зараз? Якщо це, звісно, зробив Ян…

Вирішивши, що спочатку я все-таки все тут обстежу, а потім почну переживати заново, я взялась швиденько обмацувати решту кімнати.

Отже, мої речі у мене забрали. Я не знайшла ані свій рюкзак, ані куртку, в якій була. Це не радувало. В тонкому светрі та джинсах я холоду не відчувала, але все одно засмутилась, що мій пуховик кудись зник. А безліч всього важливого і особистого взагалі лишилось вдома…

Хоча, Арсенова квартира зовсім не була моїм домом. Це я кажу дурниці! Мене просто обманювали, використали задля шпигунства!

Ну, зате моє жартівливе припущення щодо його професії виявилось, здається, правдивим. Іронічно! Так іронічно, що аж хочеться комусь кулаком зуби перерахувати.

Я пошукала ще якісь меблі по кімнаті. Виявила, здається, стілець, який стояв біля протилежної стіни, вдарилась ногою об щось важке, що на доторк виявилось чималим пакунком з чимось невідомим, а тоді нарешті намацала двері.

Звісно ж, було б наївно сподіватись, що дверна ручка піддасться одразу. Ні, скільки б я не смикала за неї, все виявилось марним. Та за кілька секунд зовні щось заворушилось, і я зрозуміла, що не сама. Там, зовсім поруч, хтось є.

Брат?

– Яне, це ти? – гукнула я досить гучно. – Яне? Озвись. Не мовчи, будь ласка. Я не хочу сидіти тут в цілковитій тиші, мені набридло!

А ще страшно, але в цьому я нікому добровільно не зізнаюсь.

– Яне! Зачиняти свою сестру одну в кімнаті просто тому, що тобі так захотілось, це дуже, дуже погана ідея! – прокричала я. – Відкривай негайно, якщо ти не хочеш, щоб я просто вибила ці двері і тебе придушила! Чуєш! Відчиняй якомога скоріше, я знаю, що ти зовні! Знаю!

До мене долинули чиїсь голоси. Двері виявились досить міцними, і навіть коли я затихла та притиснулась до них вухом, розібрати не те що слова, а принаймні інтонації розмови не вдалось. Я навіть не змогла зрозуміти, чи належав цей голос Янові, але він явно був чоловічим.

Розчарована цими своїми спробами дізнатись хоч щось корисне, я з подвійним ентузіазмом забарабанила кулаками в двері.

 – Відчиняйте! – гаркнула так, що ледь сама собі не зірвала горло. – Це ненормально, тримати людину в зачиненій темній кімнаті! Ви чуєте мене чи ні?! Це протизаконно! Я вийду звідси, а тоді вас засуджу! Яне, я особисто на тебе в суд подам, ти чуєш мене чи ні?

Двері різко відчинились. В коридорі було аж надто світло, і мені засліпило очі. Я прикрила їх рукою і крізь пальці розгледіла силует.

І належав він кому завгодно, тільки не моєму братові.

Я позадкувала. Від розуміння того, що це не Ян, а все значно небезпечніше, аніж мені здавалось, прийшло раптово і буквально накрило з головою. По шкірі хвилею пішов холод, в грудях все стиснулось, і з моїх уст знову зірвався надсадний кашель. Очі потроху звикли до світла, і я змогла роздивитись величезного чоловіка, що займав собою майже весь дверний отвір.