Розділ дев'ятий. Томас

В кожному жарті є лише доля жарту, часто говорили мої українські друзі, і, сміючись разом з Танею над її «шпигунською версією», я особливо гостро відчував на собі сенс цієї приказки. Бо за вдаваними веселощами приховувалась справжня паніка. Я поняття не мав, що їй сказати. А коли Таня пішла до магазину, сам для себе прийшов до висновку, що мені доведеться розповісти все самому, якщо я не хочу, щоб вона дізналась це від іншого і у якійсь вивернутій формі.

Біда лише в тому, що це було не те рішення, яке я мав право ось так просто прийняти самотужки. Довелось телефонувати Арсенові – його присутність у власній квартирі була б логічною.

…Коли я погоджувався влізти в цю справу, я й не думав, що все так обернеться. Треба було лише знайти важіль впливу на Яна Валевського – людину, що, можливо. Виготовляла препарат, здатний подавляти волю людини та перетворювати її на керовану маріонетку. Чи були злі наміри у самого Яна – невідомо, але факт лишався фактом, таке не можна лишати на вибір долі, треба уважно відстежувати, як використовуватимуться подібні винаходи.

Власне, до його будинку я поліз за тим самим компроматом. А знайшов Таню і потягнув її за собою, бо просто так лишити і продовжити далі ритись в документах було б абсолютним ідіотизмом. Звісно, я не планував робити їй нічого поганого – просто ось так якось вийшло, а далі виявилось, що вона в домі брата немов полонянка і сама хоче втекти.

Якби я сам керував цією операцією, то багато рішень було б геть інакшими. Але, на жаль чи на щастя, до цього мав відношення Арсен Птаха – а він не та людина, яка втрачатиме можливості. Зрештою, ми вирішили працювати з Танею зовсім тісно, тим паче, на Валевського нарешті вдалось накопати хоч щось суттєве, а тепер… Он воно як було.

– Це якийсь кошмар, – повідомив я Арсенові, коли він приїхав та вислухав всю мою історію. – Я відчуваю себе такою сволотою…

– Це називається спецагент, Томасе, – байдуже виправив мене Птаха. – Але, в цілому, сволотою ти також можеш себе називати, воно підходить.

– Арсене!

– Що «Арсене»? Я завжди казав, що не треба собі брехати. Якщо ти закохуєшся в дівчину на таємному завданні, то це, зрештою, буде викликати певні проблеми.

Він так легко сказав про почуття, які я сам в собі ще не визнавав, що у мене аж мороз пішов шкірою. Та Птаха завжди робив висновки дуже швидко. Саме паскудне, що він при цьому майже не помилявся.

– Ти не дуже допомагаєш, – чесно заявив йому я, відчуваючи, як починає від нервів посилюватись акцент.

– Ти ж не сподіваєшся, що вона ніколи про це не дізнається, Томасе? Люди завжди про все дізнаються, – байдуже кинув Арсен і зміряв мене своїм холодним поглядом.

Я нічого не відповів. Нагадувати Арсенові про те, що він і сам робив немало помилок, було марно. Ми пропрацювали разом сім років, і, власне, Птаха не відчував до своїх колишніх колег жодного пієтету. Я певною мірою міг його зрозуміти. Я б теж не хотів тісно дружити з людьми, які шантажем змусили мене на них працювати.

Та Арсен – геній, який починав не дуже добре, тому йому і надали вибір, або погодитись на умови та працювати на Інтерпол, або сісти за грати. Він обрав перше. Тепер це лишилось в минулому, але Птаха добре все пам’ятав і, здається, не відчував анітрохи тепла до тих, хто його оточував. Зараз він дивився на мене без краплі співчуття.

– Не дізнаються, якщо їм нічого не говорити, – витиснув я з себе хоч якісь слова. – Таня – не твоя Ірма, вона не лізтиме в кожну деталь…

– Правда – останнє, що нам з Ірмою заважало, – відрізав Арсен. – А розводити таємниці на рівному місці – погана ідея.

– Погана. Знаю, що погана! Але що я можу зробити… Дідько, що я можу зробити? – я навіть перескочив на англійську. – Сказати їй, що я почав ці стосунки, скористався нею, аби мені легше було посадити її брата за грати?! А тепер Ян знов вийшов з нею на контакт, і ось-ось вона може про все здогадатись! І як мені пояснити, що я справді маю до неї щирі почуття, але працюю на спецслужбу, яка намагається спіймати її брата? Чорт, чорт, чорт…

– Просто скажи їй це, та й по всьому, – відрізав Арсен. – До речі, а що це в тебе грюкнуло на вході?

Я напружився, тоді вскочив на ноги, вилетів до коридору… Спочатку навіть не зрозумів, що змінилось, аж раптом побачив пакет, що лежав на підлозі. Борошно, консервовані персики… Це все могла принести лише Таня.

І зараз вона кудись пішла.

Мій розгублений вигляд неможливо було не помітити. Арсен лише похитав головою та взявся підбирати пакет. Під ним опинились Таніні навушники, і чоловік гмикнув, вкотре відзначаючи щось, але не поспішаючи давати зайві коментарі.

– Не мовчи, – прошипів я.

Птаха зміряв мене уважним поглядом та відзначив:

– У мене є для тебе дві новини, хороша і погана.

– Почни з хорошої, – зітхнув я.

– Тобі нічого не треба пояснювати твоїй Тані, – досить байдуже озвався Арсен. – А погана полягає в тому, що вона вже кудись здиміла. Ну що… Давай, дзвони їй, доки це все не закінчилось ще гірше, герой-коханець. А я попереджав!

Слухати Арсена було неприємно, в першу чергу тому, що він таки говорив правду – я не подумав заздалегідь про наслідки, думав, що зможу прикрити Таню і при цьому змусити її брата відповідати за власні дії по закону, а в результаті… Ані доказів повноцінно не знайшов, тих, які були так необхідні Вельченку, аби посадити Яна за грати надовго і без шансів на достроковий вихід на волю, ані Таню нормально захистити від її дещо навіженого брата не зміг. Молодець, нічого не скажеш!