Розділ восьмий

Вечір ми з Томасом провели прекрасно. Слухали мою улюблену музику, балакали про книжки – і виявилось, що у нас з Томом збігаються смаки! Він розказав про те, з яким задоволенням читав, коли був студентом, цикл Робін Хобб, я, згадавши головних героїв, ледь не розридалась разом з ним – і ми прийшли до висновку, що це геніальні книги.

От тільки вночі, дивлячись у стелю та намагаючись заснути, я прийшла до висновку, що моя загострена підозріливість так просто не вгамується. І стандартні пошукові роботи тут також не допоможуть, бо скільки б я не рилась в соцмережах, вони не поспішають дати мені відповідь на те, хто такий Томас Мелтон і звідки він взявся.

Ну як, як людина може не лишати жодного цифрового сліду, як таке буває?

Тому зранку я була в жахливезному настрої. На цілу годину я застрягла у ванній, витратила половину своїх мазюкалок, як би їх назвав мій брат чи Арсен…

Настрій проявляв від’ємний ріст та ставав все гіршим і гіршим.

Зрештою, змирившись з тим, що краще не стало, я пішла на кухню. На всю квартиру пахнуло вівсянкою, і жодного бажання її їсти я не відчувала. От ні граму, ні крапельки, нічого взагалі…

– Смачного, – побажав мені Томас, всміхаючись своєю звичною харизматичною усмішкою, але цього разу мене не пробрало.

– Ненавиджу вівсянку, – сердито буркнула я.

– Ти ж казала, що тобі навіть подобається.

– Це під настрій. А настрою у мене сьогодні нема, – заявила я.

Не чекаючи додаткових коментарів від Томаса, я взялась ложкою водити по поверхні вівсянки. Хвилини йшли, каша холонула, а я не поклала до роту жодного пластівця. Томас з апетитом з’їв власну порцію, вже й тарілку помив, тоді попробував відсунути мою тарілку, але я вчепилась у неї пальцями так міцно, що чоловік навіть не зумів зсунути її з місця.

– Що таке? – спитав він.

– Нічого, – похитала головою я. – Просто я ще не доїла, а ти у мене забираєш!

– Але ж ти не хочеш.

– З чого ти взяв?

– Бачу.

– Всі все про мене знають, – буркнула я. – Всі! Одна я про себе нічого не знаю…

Томас всівся на стілець, взяв мене за руки, обережно стиснув мої долоні, ласкаво погладив по кісточкам пальців…

Від цього доторку по тілу пройшла хвиля жару.

– Ти сьогодні наче хмаринка, – ласкаво проговорив він.

– Хмаринка, ага. Така ж товста та сіра.

– Ти не товста і не сіра, – впевнено заявив мені Том. – Але ти така похмура і така сердита, що я просто не розумію, що могло так сильно тебе засмутити…

Я мовчала, міцно стиснувши зуби.

– Таню, що сталось вчора? Я ж бачив, що ти сама не своя, думав, що ти до ранку заспокоїшся, але ти така ж засмучена… розкажи мені, що не так.

М’який голос Томаса окутував мене, мов теплою ковдрою, і мені на мить захотілось забути про всі підозри. Або довіритись йому та перестати припускати щось погане…

– Обіцяй, що не будеш сваритись, – нарешті звернулась до Томаса я, намагаючись себе таким чином підстрахувати.

– А мені є за що сердитись?

– Обіцяй!

– Гаразд, – видихнув Томас. – Клянусь, не буду сердитись. Просто розкажи мені, чому ти сьогодні сама не своя.

– Я бачилась з братом вчора.

Було видно, що Тому знадобилось кілька секунд, аби переварити почуте і взяти гору над своїми емоціями.

– Це щойно було несподівано, – промовив він.

– Ну, – я смикнула плечем. – Коротше, він якимось чином дізнався мій номер телефону, оцей новий, подзвонив. Я так зрозуміла, він не може визначити мою геолокацію, але він дуже хотів зустрітись. Коротше… Ми домовились про зустріч.

– Де?

Жадібне питання Томаса змусило мене здригнутись від несподіванки. Він так впивався в мене очима, що у мене аж в горлі пересохло.

– Пам’ятаєш кафешку, в якій ми з тобою були, коли гуляли містом? Таку малесеньку-малесеньку, – пояснила я. – Туди ще можна було мінімум з трьох боків підійти. Коротше, я вирішила, що туди можна таємно підібратись…

– Це розумно, – кивнув Том. – Отже, ви там все-таки зустрілись?

– Ага, – кивнула я. – І… Коротше, він вмовляв мене поїхати з ним. Він звідкись знає, що ми з тобою разом…

Томас ще раз кивнув.

– І він дав мені дещо, – промовила я. – Фото.

На цих словах Томас запитально вигнув брови. Я кинулась у вітальню, відкрила свій рюкзак, витрусила звідти фото, які вчора взяла з собою, та ще раз, свіжим оком подивилась на ті свідчення. Ні, нічого страшнішого за дружбу там не було…

Я повернулась до Тома та виклала свої докази просто перед ним. Він уважно роздивився кожну фотографію та спитав:

– І що ти про це думаєш?

– А ти як вважаєш, що я можу про це думати? – похмуро спитала я. – Це не схоже на любовний зв’язок, ти міг так обійняти кого завгодно…