Розділ сьомий

За кілька днів, що я прожила в Києві, ясна річ, я не могла повністю пізнати столицю та орієнтуватись тут, як місцевий житель, тому й кафе обрала те, в якому вже була. Воно було невеличке, розташовувалось на першому поверсі житлового будинку і не користувалось якоюсь шаленою популярністю. Не мало сторінки в соцмережах, не вело агресивний маркетинг в комплекті з таргетингом та іншими видами реклами… Коротше, якщо сюди хтось і ходив, то лише місцеві жителі, що добре про нього знали, бо жили в сусідніх будинках.

Ми з Томасом забрели сюди випадково. Їжа виявилась відносно смачною, ціни – нормальними, але найцікавіше те, що до кафе можна було дістатись аж трьома способами, і всі – плутані, зі звивистими доріжками.

Однією з них, тією, що вела через невеличкий садок та огинала ще одну багатоповерхівку, я і скористалась. Насправді мені значно зручніше було прийти іншою дорогою, але я, як істинна шпигунка, не хотіла здавати своєму братові локацію власного розташування.

Мене і так зовсім-зовсім не радував той факт, що він дізнався номер мого телефону. Треба лишатись обережнішою!

Коли я прийшла, Ян вже був на місці. Я не прогадала; він обрав столик біля вікна, звідки уважно проглядалось все довкола, і вп’явся в мене поглядом, ще коли я знаходилась на вулиці.

Ян категорично не вписувався в романтичний інтер’єр даного закладу. Якщо чесно, тут очікувалось побачити когось усміхненого, розслабленого, в гарному настрої, і мій брат з його важким спопеляючим поглядом, який він кидав з-під зведених брів, відлякував інших клієнтів. Довкола нього немов сам собою вилаштувався такий собі ореол порожніх столиків.

Звісно, я не боялась Яна, зрештою, я з цією людиною під одним дахом бозна скільки прожила! Але відчувала себе неспокійно, коли всідалась навпроти нього.

– Привіт, – я перша порушила тишу.

– Я вже думав, ти й не прийдеш.

– Між іншим, я прийшла рівно в той час, на коли призначила зустріч.

– Я тебе знаю, зазвичай ти прибігаєш приблизно за півгодини до призначеного, – сухо заявив Ян, з чого я зробила висновок, що він сидить тут вже мінімум тридцять хвилин.

Так, це була правда, я зазвичай приходила раніше, ніж треба. Але на те є свої причини! Я жила у чорта на рогах, в тому клятому селі, з якого поки виберешся, не маючи машини – здохнути можна! Тут же було рукою подати.

– Коли близько живеш – починаєш розслаблятись, – повідомила я Янові.

Насправді тупати сюди було хвилин сорок, якщо пішки, але в порівнянні з нашим селом під Харковом – взагалі близесенько. І я сподівалась, що таким чином зможу заплутати брата.

Він кинув на мене підозріливий погляд, немов уточнюючи, навіщо я повідомляю такі деталі, а тоді повільно промовив:

– Отже, тобі тут подобається.

– Так! – кивнула я. – І, випереджаючи твої питання, нікуди я звідси їхати з тобою не збираюсь. Знаєш, пташечка не проситься до клітки!

Він похитав головою.

– Ти перебільшуєш.

– Навіть применшую, враховуючи те, як ти зі мною минулого разу вчинив, Яне. Ти зачинив мене! Силоміць!

Ми зустрілись поглядами. В чорних очах брата відверто світилось розчарування, він, напевне, сподівався, що я не стану згадувати про минуле.

– Послухай, – промовив він, – я розумію, що ти образилась, але тоді це було необхідною мірою. І якби ти нікуди не втекла…

– То сиділа б під замком і досі.

– То була б в Харкові, в безпеці, і не притягнула біди ні на свою, ні на мою голову, Таню! – гаркнув на мене Ян. – Коли ти вже станеш дорослішою та розумітимеш, які наслідки може мати кожен твій вчинок?!

Це прозвучало образливо. Взагалі-то жодних проблем з усвідомленням наслідків у мене ніколи не було, дарма він таке говорить.

– Між іншим, – промовила я невдоволеним тоном, – це не мені треба наслідки розуміти, а тобі. Бо саме ти, Яне, вляпався у якісь неприємності, через які мені – якщо, звісно, вірити твоїм словам, – тепер потрібно сидіти десь під замком.

Він сердито прошипів собі щось під ніс.

– І не кажи, що я неправа, ми обидва знаємо, що це не так.

– Сестричко, – брат взяв мене за руку, проявляючи свого роду ніжність, – я розумію, що ти зараз думаєш. Ти вважаєш, що я тобі ворог, а твої нові знайомі… Точніше, один конкретний новий знайомий – то шлях до щасливого нового життя, в якому все буде інакше, ніхто не буде ні до чого підштовхувати… Таню, життя дуже оманливе. Я не хочу тебе засмучувати, але ти повірила першому зустрічному просто тому, що він з’явився в твоєму житті. Ти впевнена, що це можна хоч на якийсь грам назвати хорошою ідеєю?

Я слухала м’який вкрадливий голос брата і вже була готова розслабитись та повірити йому, подумати, що дійсно дарма втекла, та… Згадалось, як він мене зачинив, і злість знову затопила свідомість.

– Знаєш що! – обурилась я. – Томас мене розуміє, на відміну від тебе. Я тут щаслива! Ти мені цього всього дати не можеш!

– Отже, – Ян переможно всміхнувся, – ти тут все-таки з ним.

Дідько! Я ледь не вилаялась. Ну от, всього кілька слів – а брат уже витягнув з мене відповідь на питання, з ким я живу.