Розділ шостий

Наступні кілька днів пролетіли, як одна мить. Ми з Томасом багато спілкувались, гуляли, дивились Київ… Він, як і я, був гостем столиці, і тому на кожному куті на нас чекало щось нове та дивовижне. Звісно, не завадив би якийсь хороший гід, але де ж його взяти? Єдиною людиною, яка постійно з’являлась в нашому оточенні, був Арсен, а він – останній. Кого я б попросила про екскурсію. Та й щось мені підказувало, що він би не погодився.

Арсенові я не подобалась, принаймні, так мені здавалось. Його важкий погляд змушував мене примерзати до землі. Звісно, я мала лишатись вдячною за те, що він дав нам з Томасом свою квартиру, допоміг з прихованим телефоном, привозив їжу, але, по-перше, я не розуміла, з чого б то така благодійність та бажання прийти на допомогу, а по-друге, мені постійно здавалось, що Арсен періодично натякає Томові, що краще б йому не мати зі мною справи і не влізати в мої проблеми.

Були ці вмовляння чи ні, але Томас і слова мені кривого не сказав.

Одного разу я підключила ноутбук до інтернету і маякнула подружкам, що зі мною все в порядку, просто довелось терміново поїхати. Однокурсниці озвались без особливих переживань, після чого я зробила висновок, що не так вже їм є до мене діло.

Своїх проблем вистачає кожній.

Зрештою, більш ніж годину я провела, намагаючись знайти в інтернеті хоч якусь інформацію про брата. Але про Яна ніде не було ані рядка, і я сподівалась, що його вже випустили. Зрештою, якби я йому була потрібна, він міг би написати мені на пошту! Або в якомусь з месенджерів.

Там панувала цілковита тиша, і я змусила себе повірити в те, шо все з Яном добре.

Цією пошуковою роботою я займалась вчора, сьогодні ж, поки Томаса не було вдома – він пішов за продуктами, бо в нас дещо вже закінчилось, – взялась готувати нам вечерю.

Я не могла назвати себе великим кулінарним майстром, але мені так хотілось вразити Томаса, що я знайшла якийсь рецепт в інтернеті і взялась его реалізовувати. Правда, вже на середині почали виникати якісь несподівані проблеми, я ще й ледь не попекла собі руки та обличчя гарячою парою.

Та зрештою, курячі рулети було приготовано, і тепер вони чекали в тарілці на Томаса, повільно холонучи у Арсеновій дуже «спекотній» квартирі.

Чекати на Томаса було нудно. Раніше я б просто втикала в телефон, але те чудо техніки, що видали мені зараз, не передбачало такі складні дії, як вихід в інтернет, тому я просто дістала свої картки та взялась їх перебирати. Потім почала розбирати по купках, любуючись фотографіями, і стягнула один крихітний рулетик, бо відчула, що хочу їсти.

Зазвичай на картках я могла залипнути на добру годину, але чомусь зараз їх привабливість в моїх очах різко впала. Переглянувши по другому колу фото, я прийшла до висновку, що живі чоловіки таки вимагають більше уваги, аніж корейці на картках. Принаймні, один-єдиний живий чоловік.

Ну, зате, можливо, я не так витрачусь на новий фотобук… Я так і не вирішила, чи я дійсно його хочу, а тепер у мене, так би мовити, жива модель.

Типаж не азіатський, але то таке.

Час йшов, а Томаса все не було. Я зітхнула і набрала його номер, та замість відповіді почула лише короткі гудки.

Він що, виклик збив?!

Перш ніж я почала нервувати всерйоз, Томас зателефонував мені сам. Я аж на місці підскочила від несподіванки, почувши його дзвінок, та поспішила відповісти.

– Алло! – трохи гучніше, ніж було варто, вигукнула я у слухавку. – Томе, ти де? Я вечерю приготувала, а тебе все нема і нема.

– Вибач, принцесо, – здається, Томас був трохи засапаний, немов щойно бігав, – але у мене тут вилізла термінова робота…

– Робота? – здивувалась я. – Ти ж аспірант, а ми зараз не в університеті…

– Це Арсен попросив помогти, – пояснив хлопець. – Він стільки для нас зробив, що відмовити йому зараз буде свинство…

– Так, – сумно зітхнула я. – Напевне, ти правий… Але ж ти скоро будеш?

– Та десь через годинку. Не сумуй! Розважся там чимось.

Так, ця квартира аж запхана інтерактивними елементами, розважатись не перерозважатись…

Але, звісно ж, я не сказала цього в голос.

– Щось придумаю, – всміхнулась я. – Але пам’ятай, що їжа все ще на тебе чекає, гаразд?

– Звісно-звісно. Я постарюсь повернутись якнайшвидше!

Він першим збив виклик. Я зітхнула, зібрала свої картки та поплелась до кімнати. Ні, мені таки потрібен фотобук. Зараз ввімкну комп’ютер та шукатиму, де його можна придбати дешевше та хто його взагалі доставляє!

Правда, на все це треба грошей, а просити Томаса якось незручно… але я хоч розпитаю, а замовлятиму, може, потім, коли у мене з’являться свої кошти. Якщо вони, звісно, з’являться взагалі.

Час тягнувся повільно, мов та жуйка, тому, коли мій телефон знову задзвонив, я ледь не підскочила від радості на місці. Потягнулась до мобільного, але побачила, що номер якийсь незнайомий.

Спочатку думала не брати слухавку, а тоді припустила: а що, як це Томас, просто позичив мобільний, скажімо, у Арсена? Ні, треба відповісти…

– Алло! – видихнула я у слухавку.