Розділ п'ятий

Цієї ночі мені спалося значно краще, аніж минулої. Як мінімум, мене не мучила совість, що я полишила Томаса, свого рятівника, спати на твердому – диван, як на мене, був нічим не гіршим за ліжко. Ні, насправді я запропонувала йому помінятись місцями, мені і на дивані нормально, але він спровадив мене геть таким важким поглядом, що я зрозуміла: вкласти його до ліжка можна, тільки попросивши приєднатись до мене, а я на таку сміливість ще піти не могла.

Хоча бажання таке виникало. Та й губи мов вогнем горіли після учорашнього поцілунку…

Втома важкого дня змусила мене вирубитись майже одразу, а коли я прокинулась, на вулиці вже було світло. Враховуючи те, що світало зараз пізно, а за вікном ще й сипав сніг, я могла припустити, що зараз приблизно десята-одинадцята ранку…

Добре ж я наспала!

Перевірити це припущення шансів не було, бо телефону я все ще не мала. Тому довелось вставати. Я сіла на ліжку, спустила ноги на підлогу і аж здригнулась від того, яка вона холоднюча. Це що за такий режим тотальної економії?

Термометру, ясна річ, ніде поруч не було, та за відчуттями в квартирі – градусів вісімнадцять. Спала я у своїй піжамі, і коротенькі шорти не зігрівали навіть там, куди ще діставала тканина, а крижане повітря пробралось під футболку, змусивши мене обхопити себе руками.

– Бр-р-р! – видала я та роззирнулась в пошуках чого-небудь теплого.

Капців у мене не було, довелось натягнути теплі шерстяні шкарпетки, загорнутись в ковдру та рушити на пошуки тепла у кращі світи, тобто, в сусідню кімнату. Вчора ввечері я з якогось дива не забрала свій рюкзак до кімнати, і, аби перевдягнутись, мені треба було його забрати.

Що ж, принаймні зараз те, що квартира стояла напівпорожня, пішло мені на користь, бо, що б я не зачепила краями ковдри, перевертати та розбивати тут нічого.

У вітальні Томаса не виявилось. Диван уже виглядав так, наче на ньому й не спали. Зате з кухні долинали надзвичайні запахи. Кава! Яка неймовірна кава!

Я втягнула носом аромат і аж замружилась від задоволення. Мені треба зробити хоча б ковточок, негайно!

Пересуваючись у своїй ковдрі повільно, дрібними кроками, аби не розгубити рештки тепла, я рушила  на кухню. Прослизнула туди і завмерла, любуючись на Томаса.

Він, здається, зовсім не мерз, бо вдягнув легку футболку та прості спортивні штани, ще й стояв босим на цій крижаній підлозі. Здається, він мив голову, бо волосся все ще було вологим, а краплинки води падали на футболку, змушуючи її прилипати до тіла.

Я й без цього знала, що фігура у Тома – якраз те, що треба, а зараз взагалі зависла, хіба що не пожираючи його очима. Він же, здавалось, не почув, що я прийшла, продовжував водити лопаткою по сковорідці, перевертаючи те, що розігрівав. Тоді відклав кухонне приладдя на тарілку, провів п’ятірнею по своєму волоссю, відкидаючи його з лоба, і дрібні краплини розлетілись кухнею. Потрапили і на моє укриття з ковдри, і я, не стримавшись, тихенько фиркнула.

Цього виявилось достатньо, аби Томас озирнувся до мене.

– Доброго ранку, – щиро всміхнувся він. – Ти як, виспалась?

– Так, все чудово, – озвалась я хрипким від сну та хвилювання голосом і прокашлялась, зрозумівши, що сиплю, наче з потойбііччя вибралась. – А ти як… Спав?

– Чудово. У Арсена прекрасний ортопедичний диван, – підморгнув мені Том.

– Ліжко теж нічого. Слухай, Томе… – я окинула уважним поглядом та відчула, як починають пашіти мої щоки. – Тобі не холодно?

Ні, ну це нікуди не годиться. Не можна червоніти, я маю тримати себе в руках. І взагалі, я хвилину тому ще мерзла, а зараз що таке? Відчуття, ніби на моїх долонях можна смажити ту їжу краще, аніж на пательні.

– Я звик і до більш низьких температур, – розсміявся Томас. – Тим паче, мене гріє моє гаряче серце. А ти що ж, мерзлячка, моя прекрасна принцесо?

– Ага, – тільки й змогла кивнути я, зашарівшись ще дужче.

Принцеса! Він справді збирається так мене називати?

Господи боже ж ти мій!

– Голодна? – продовжив він свій міні-допит, доки я думала, як би це не перетворитись на вулкан та лавою не стекти до чоловічих ніг.

– Угу, – я демонструвала йому свою багатослівність. – Трошки.

– Тоді сідай.

Томас розклав їжу по тарілках, і я зрозуміла, що це класичний англійський сніданок – смажена яєчня з беконом і сосиски. Власне, говорячи про англійську класику, я, як дівчина, що зрідка намагається стежити за своєю фігурою, радше уявляла собі вівсяні пластівці, але Томас, здається, не поспішав записуватись в адепти правильного харчування.

– Смачного! – побажав він мені, всідаючись на стілець зручніше, взяв ніж і виделку та приступив до їжі, геть не звертаючи увагу на все довкола.

Я зиркнула на тарілку, тоді на Томаса, тоді знову на тарілку. Що ж, гаразд, зробимо вигляд, що мені все це можна і я після поїдання такого сніданку не стану ширша чим довша. Можливо, я просто занадто критично почала ставитись до свого зовнішнього вигляду.

Але, коли я всілась та спробувала висунути руку з-під ковдри, зрозуміла, що увесь світ бореться проти такого мого ставлення до своєї фігури. Апетит мов вітром звіяло, так холодно стало. Божечки, як тут люди живуть взагалі?