Розділ четвертий

Томас вивів мене через ще один, третій вихід з нашого університету. Цими коридорами мені ніколи не доводилось ходити, дарма, що я кілька років провчилась в цьому навчальному закладі і вважала, що знаю його, як свої п’ять пальців. Та виявилось, що ні. Ми проминули вузький, майже не освітлений хід та прослизнули до якихось холодних приміщень.

Порожньо тут не було, повз снували люди, і знову ж таки – жодного знайомого обличчя! Я вже хотіла розпитати Томаса, що це за місце таке, але нарешті зрозуміла, що пристрої, які ми оминали – то друкарські верстати.

– Це типографія? – здивовано спитала я.

– Ну, так, внутрішня університетська, – підтвердив він. – А ти що, ніколи не була тут раніше?

– Та якось не доводилось.

– Не знаєш, що в рідному університеті відбувається! – розсміявся Томас. – Недобре це, дуже недобре, пані Валевська!

Я зашарілась. Так мене ніхто ще не називав. Правда, одразу ж виникла асоціація з арештом брата – до нього звертались схожим чином, – і настрій трохи зіпсувався. Що буде з Яном? Я дуже сподівалась, що він не міг накоїти нічого такого, за що саджають за грати.

– Таню, все в порядку? – легенько потягнув мене за руку Томас, зрозумівши, що я думками десь дуже далеко від нього. – Ти через брата, так?

– Так, – я кивнула. – Не знаю, що з ним та як він вибереться з цієї ситуації… Раптом там серйозні звинувачення? Я не хочу, аби він постраждав…

– Думаєш, він міг накоїти щось настільки серйозне? Аж на карну справу?

– Сподіваюсь, що ні. Він взагалі не такий! – вигукнула я, але прозвучало це трошки непереконливо. – От тільки… Останнім часом мені здається, що я насправді поняття не маю, який він. Він завжди був досить… Радикальною людиною, але щоб так, як зараз? Як на мене, це занадто. А що занадто, то погано!

– Не переживай аж так сильно, – підбадьорливо всміхнувся мені Томас. – Твій брат доросла розумна людина, і щось мені підказує, що не може він влізти в якісь серйозні неприємності.

– Ага, – кивнула я. – Дякую за підтримку… Ти взагалі мені так допомагаєш!

Ми з Томасом зустрілись поглядами. Ще мить тому я планувала спитати його, навіщо він так серйозно допомагає мені і йде на все це, чи не боїться неприємностей, та, дивлячись хлопцеві в очі, я повірила, що його бажання допомогти мені – щире, і він дійсно зараз за власним бажанням знаходиться поруч. Ну, а як ще може бути?..

Або його попросив брат за мною наглянути, доки в нього неприємності. Це відповідає на питання, як Томас так легко проникнув до нас додому.

Що ж. Якщо це дійсно справа рук мого брата, то він нарешті здогадався, як дбати про свою молодшу сестроньку так, аби її це не бісило просто до сказу.

Заспокоївши себе такими думками, я бадьоріше закрокувала за Томасом, і вже за мить ми опинились на вулиці.

Зранку було якось тепліше, а зараз на вулиці спохмурніло та віяв сильний вітер, дарма, що час близився до обіду. У дворику, в який ми вийшли, було майже порожньо, лише стояла якась самотня автівка. Я з подивом зрозуміла, що номери – київські.

– О, це за нами, – зрадів Томас. – Ходімо, я тебе де з ким познайомлю.

– А нас за машиною не відстежать? – занепокоїлась я.

Чомусь мені здавалось, що поїздом від’їжджати якось надійніше.

– Не переживай за це. Все в порядку, – запевнив мене Томас.

Ми поспішили до автівки, і він відчинив дверцята, що вели на заднє сидіння, та запропонував мені сісти. Я забралась до салону, вмостила рюкзак біля ніг і аж тоді зрозуміла, що машина взагалі-то не порожня, а за кермом хтось сидить.

– Добрий день, – дещо знервовано привіталась я, роздивляючись профіль водія.

Це був чоловік років тридцяти, може, дещо старший. Він мав темне волосся, дещо бліду шкіру, вдягнений виявився у дорогезне пальто – брат таке саме носив, тому я уявляла, скільки воно коштує. На зап’ястку красувався недешевий фірмовий годинник. Незнайомець повернувся до мене, зміряв байдужим поглядом, і я здивувалась тому, наскільки холодно дивились його яскраво-сині очі. Мені здавалось, що люди так і не можуть зиркнути, та мене аж пробрало від його погляду.

Незнайомець був гарний, якщо об’єктивно, то навіть дуже, але від нього за три кілометри віяло небезпекою. У мене аж горло перехопило, і я хотіла вже вискочити з машини, але дверцята з іншого боку відчинились, і до салону автівки заліз Томас.

– Привіт, – бадьоро звернувся він до водія. – Ти що, лякаєш мені дівчину?

Чоловік на мить відвів від мене погляд, а коли повернувся знов, у синіх очах уже спалахнули бісики, і в цілому вигляд був значно привітнішим.

– Звісно ж, – легко та дуже природньо розсміявся він. – Намагаюсь пояснити твоїй супутниці, що втікати до іншого міста з таким телепнем, як ти, Мелтоне, то дуже, дуже погана ідея. Але щось мені підказує, що ніхто мене слухати не буде, чи не так? – він зміряв мене веселим поглядом. – Мене звати Арсен Птаха, я Томасів друг. Ми працювали разом.

– Таня, – коротко відповіла я, а тоді, зрозумівши, що видала інформації значно більше, аніж цей чоловік, доповнила: – Таня Валевська. Я… Навчаюсь в тому ж вузі, що й Томас, і ми з ним до Києва гайнути вирішили… Дякую, що погодились підвезти!