Розділ другий

Мотоцикл Томаса зупинився біля багатоквартирного будинку. Десь у такому районі я б і хотіла жити, і жила б, якби брат не вирішив, що мені краще буде в тому клятому елітному селищі, в якому людина проходить повз ворота раз на десять років. Я залюбувалась висоткою-новобудовою, уже малюючи в своїй уяві гарний прибраний під’їзд, модерновий ліфт та приємний затишок невеликої квартири.

Томас легко зістрибнув з мотоцикла, притримав його, аби той раптом не впав, допоміг злізти і мені. Я вдячно вчепилась в його руку, відчуваючи, що можу втратити рівновагу будь-якої миті. Під ногами була крига, тут ще не встигли нормально посипати тротуар, бо мороз вдарив раптово. Зима завжди застає комунальників зненацька, навіть якщо вона приходить рівно першого грудня, за календарем, як і мала б.

Я міцно вчепилась в чоловічу долоню, знайшовши таким чином свою опору. Він обережно повів мене до під’їзду. Я намагалась ступати так, аби не влізти на найслизькішу кригу, та, здається, всі мої зусилля мали абсолютно протилежний ефект. Якоїсь миті я відпустила Томаса, надто посміливішавши, одразу ж змахнула руками, мов пташка крилами, от тільки, на відміну від вищезгаданої пташки, нікуди не полетіла. Хіба що вниз. В голові промайнула думка, що от, моя щаслива подорож зараз скінчиться добре забитим куприком, але…

В кількох сантиметрах від підлоги мене підхопили на руки. Навіть не просто притримали, а відірвали від землі.

Я зверескнула, вчепилась у Томасові плечі і, геть вражена, завмерла. Він тримав мене так легко, мов я важила не більше за власний рюкзак – той, що він хвилиною раніше закинув собі за спину. Я знала, що не була худа, мов та тріска, і навіть комплексувала через власний вигляд, думала, що от ще мінус пару кілограмчиків, і до мене одразу вилаштується черга ідеальних чоловіків.

А виявилось, не у вазі справа, зовсім не у ній. Просто треба було знайти нормального хлопця.

Томас був сильний. І тримав він мене так легко, мов це зовсім не вимагало зусиль з його боку. Більше того, спокійно рушив вперед.

– Вау, – видихнула я, коли він дістався зі мною до під’їзду та там обережно поставив на ноги, бо відкрити так двері вже не зміг би, треба було дістати ключ від них. – Мене ніколи на руках не носили. Ну, хіба що в дитинстві.

– То дарма, – світлі очі Томаса дивились на мене зі щирим захопленням, я бачила це навіть у темряві грудневого вечора, – бо таку принцесу мають носити на руках щодня.

– То ти перебільшуєш, – зашарілась я.

– Аж ніяк! – запевнив мене Томас. – Справді, я сподіваюсь, що у мене хоча б буде шанс завоювати твоє серце?

О боже.

Це щойно був флірт?

Серйозно?

Здається, так. Ну, або я зовсім чокнута, але навряд чи. Він щойно всерйоз до мене загравав, говорив, що я йому подобаюсь? Правда? І мені це все не чується?

Ой, матінко, що ж це робиться!

– Думаю, – озвалась я, продовжуючи червоніти, мов той буряк, – у тебе справді буде такий шанс. Бо моє серце абсолютно вільне.

– Надзвичайно. Та я щасливчик! – вигукнув Томас. – І мені не доведеться відганяти натовп твоїх прихильників чи якогось надзвичайно наполегливого нареченого?

– З наполегливих у мене в житті є тільки брат.

– О, ну, з ним я якось впораюсь, – запевнив він мене.

Я шумно видихнула повітря. Господи боже ж ти мій! Це просто надзвичайно. Про таке лише в книжках пишуть! Але я зовсім не в книжці, я в реальному житті, і цей неймовірний чоловік справді мені таке каже, немов дійсно збирається зізнаватись мені в коханні!

Ой, матінко…

Ще й обіцяє впоратись з моїм братом.

– Ян – людина небезпечна, – відзначила я, немов спеціально намагаючись переконати Томаса в тому, що я поганенька кандидатура для стосунків.

Але він лише осміхнувся.

– Нічого страшного, – запевнив він мене. – Я навіть з небезпечними людьми, такими, як Ян, можу знайти спільну мову.

– Мій брат багато чого може.

– Я теж. – підморгнув мені Томас. – О, знайшов нарешті.

Він дістав з кишені електронний ключ та притулив його до датчика домофону. Двері видали тихенький писк та нарешті відчинились. Томас, як справжній британський джентльмен, пропустив мене всередину, і я ледь не застрибала по сходах. Правда, дуже швидко зупинилась, бо, по-перше, зрозуміла, що дорослі люди так не поводяться, а по-друге, згадала, що поняття не маю, на який нам поверх. Тому, чекаючи Томаса, підійшла до ліфту, вже навіть збиралась натиснути кнопку, але він спіймав мене за руку.

– Ми пішки підійматимемось, – всміхнувся він.

– Ти ліфтів боїшся? – захихотіла я. – Тобто, я не вважаю будь-яку фобію смішною…

– Взагалі-то я боюсь комарів, вони у вас дуже кусючі, – поділився Томас, – у мене вдома таких рапторів крилатих нема! Але у мене квартира на другому поверсі, тому піднятись пішки буде просто швидше. То що, ходімо? Побачиш мою холостяцьку барлогу. Там не зовсім прибрано, не лякайся, гаразд?

І він першим рушив нагору.

Я планувала пообіцяти, що не злякаюсь, навіть якщо у нього бруду по коліно, але вирішила, що таке порівняння може бути дуже недоречним, і краще б мені потримати язик за зубами, а не своїми словами ображати хорошу людину, яка мені так допомагає.