Розділ перший

– Випусти мене! – втрачаючи останню надію, закричала я. – Чуєш? Випусти негайно! Ти не маєш права!

Я влетіла всім тілом у двері, але лише боляче забила собі плече. У грудях неприємно занило. Я смикнулась, знову застукала кулаком в груди, але марно.

– Будь ласка, поводься пристойно.

Холодний голос Яна, мого старшого брата, мов приморозив мене до землі. Та як він сміє! Що він взагалі собі таке надумав!

– Випусти мене негайно звідси!

– Таню, то заради твоєї ж безпеки. І перестань стукати в двері. Вони міцні, вони витримають. Це вже не те звичайне дерево, що було раніше.

Мене мов холодною водою облило. То він планував це всерйоз, заздалегідь? Зачинити мене тут.

Я ще раз врізалась в двері і прокричала:

– Випусти мене! Ти не можеш так зі мною вчинити!

Брат міг. О, так, він насправді міг. Ні, він любив мене, я це знала, і таким своєрідним чином дбав про мене, але… До біса таку турботу! Я вільна людина, я не хочу сидіти під замком лише тому, що він так вирішив!

День починався нормально. Я побувала в університеті, домовилась з науковим керівником про зустріч, перекинулась кількома словами з молодим аспірантом, красенем-іноземцем, про якого гудів зараз увесь університет. Власне, я мала плани на вечір! Подруга запросила мене до клубу, і я, хоч і не була великим прихильником таких місць, збиралась піти. Тим паче, він, той самий аспірант-про-якого-мріє-кожна, теж мав там бути. Завоювати увагу Томаса – так його звали, – я навіть не мріяла, але хоч подивлюсь! Правда, дивитись доведеться, скоріше за все, на те, як його клеїтиме моя подруга…

Коротше, клуб мене не надто надихав. Але піти я хотіла, і коли раптом брат вирішив, що мені сьогодні ввечері треба лишитись вдома, я ледь не вибухнула від злості. Я ж не мала дитина, вже маю більше як двадцять років! І тут у мене перед носом зачиняють вхідні двері, заштовхують мене до кімнати та кажуть, що я маю сидіти тихо.

– Це для твоєї ж безпеки, сестричко, – здається, Янові доводилось говорити досить гучно, аби докричатись до мене крізь ці двері. Постарався над звукоізоляцією, паскуда.

– Ти здурів?!

– Ти сидітимеш у себе в кімнаті, доки я тебе не випущу. А зараз мені пора на ділову зустріч. Поводься гарно, люба.

– Випусти мене цієї ж миті! Ти там розважатимешся, доки я сидітиму під замком?! – обурилась я. – А що я завтра скажу в університеті?

– Тебе завтра не буде в університеті, того нічого говорити не доведеться.

– Що?!

Якщо до цього я просто гучно говорила, то зараз заволала так, що в мене ледь вікна не потріскались. Ні, він просто не має права!

– Я так вирішив.

– Тобто?! – обурилась я.

– Тобі треба зараз бути вдома і нікуди не виходити. Добрих слів ти не розумієш. Тому я вирішив тебе випередити. Наступні кілька днів ти проведеш у своїй кімнаті. Ванна у тебе окрема…

– Яне! – я вже ледь не плакала. – Ти не маєш права утримувати людину в неволі! Чуєш? Гаразд. Яне, віддай мені хоча б телефон! Я забула його на столі!

– Побудеш без нього. І інтернет я тимчасово також вимкнув. Це для твого ж блага, аби ти була в безпеці. Коли все втихне, я тебе випущу.

– Ти геть з глузду з’їхав? – я забарабанила кулаками по дверях. – Чуєш? Випусти мене негайно! Хоча б телефон віддай! Яне! Яне! Ти чуєш мене чи ні?!

Відповіддю мені була лише тиша. Він пішов, зрозуміла я. Лишив мене за якимись суперміцними дверима і просто пішов!

Я кинулась до вікна. За дві хвилини з території нашого будинку виїхав автомобіль – то Ян поїхав геть. Я лишилась сама, під замком.

Ні, це якесь божевілля, чесне слово. Він всерйоз зачинив мене? Так, я знала, що брат вліз в якийсь небезпечний бізнес, деталями якого зі мною, майбутньою юристкою, він, звісно ж, не ділився. Але щоб зачиняти людину в квартирі на замок? Це взагалі як таке може бути?

Я посмикала двері ще раз. Марно. Тоді звернула увагу на вікно. Так, я на третьому поверсі, а на дворі зима, але, можливо, мені вдасться вибратись назовні? Але скло було міцним, куленепробивним, його не вибити. І після якоїсь чергової модифікації вікно не відчинялось. Навіть на провітрювання. Мій клятий брат тримав мене в полоні. А як інакше це назвати?

Переконуючи себе не падати духом, я ввімкнула ноутбук. Інтернету дійсно не було. Спроби підключитись до сусідського вай-фаю, що дотягувався до нас, закінчились крахом. Звісно, куди мені, гуманітарію, зламувати чужі паролі!

За півгодини я зрозуміла, що застрягла тут всерйоз. На душі стало зовсім гидко. Плакав мій клуб, моя прогулянка з подругою, всі плани, завтрашній університет і навіть конференція, що має бути у нас в вузі за кілька днів. Все пропало. Можу тільки полежати в ліжку, поридати, прощаючись зі своїм життям. Коли мене брат відпустить? «Коли все втихне». Та це може бути і за кілька років, я ж не знаю, у що він вляпався і чому мене закрив. А я не можу навіть нікого попросити про допомогу…

Я схлипнула, відчуваючи, як образа підкотилась до горла. Думала вже вголос проклясти брата, аж раптом… Почула, що хтось шкребеться біля дверей.