Глава 25

Ніка

   Я заплакана повернулася до друзів. Лада та Марк відразу відреагувала. Хлопець уже хотів розбиратися з Арсеном, адже йому все розповіла. Марк дуже агресивно себе поводив, погрожував набити його, проте потім заспокоювався все більше і більше. Він одразу сказав, що нас відвезе до квартири. Їхали цілу дорогу в тишині. Мені було ніяково. Він ні слова не сказав. Ні підтримав, ні нарікав. Просто вів машину та дивився на дорогу своїм задумливим поглядом.

- Бувай. – сказала Лада до Марка.

- Угум. – відповів Марк.

- Бувай. – звернулася до нього так тихо, проте я помітила, що він почув. Хлопець розвернувся, швидким темпом сів у машину та поїхав.

   Я не втримала сльозів і вони рікою полилися з моїх очей. Серйозно? Нічого не сказавши, поїхав!? У цей момент хотіла кинути каміння у його машину, але мене зупинила Лада.

- Припини, Ніко. Дай йому час, прошу. – вона спокійно до мене промовляла.

- А я? А як же я!? А мене він не хоче зрозуміти!? Мені час не потрібний?! Чому всім кругом завжди погано, а на мене забивають? Чому завжди мені доводиться думати за інших, щоб не образити не зачепити за живе у той чи інший момент? Чому?! Чому?! Чому все так?! За що я таке заслужила? – я схлипувала та дивилася на подругу, яка стояла та не могла промовити ні слова. – Сьогодні я заночую в батьків, а завтра бабуся приїде.

   Сказавши ці слова, я направилися на автобусну зупинку, щоб доїхати до батьківського будинку. Чекати не довелося довго, уже через три хвилини я сіла та поїхала. Дорогою, я трішки просльозилася і не змогла ніяк знайти сухої серветки в сумці.

- Ось, тримайте. – молодий хлопець простягнув мені сухо серветку.

- Ем, дякую. – я повагалася спочатку, але все ж взяла.

- Кепський день? – він злегка усміхнувся мені, запитуючи.

- О, так. – я усміхнулася йому у відповідь.

- Ви дуже вродлива, вам не йдуть сльози. – щиро промовляв незнайомець.

- Дякую. – так само щиро подякувала.

- Не переживайте усе налагодиться.

- Сподіваюся.

   Моє слово було останнє в нашій розмові. Я обернулася до вікна, а він вийшов на наступній зупинці. Мені стало приємно, що чужа людина, не знаючи мене, сказала та зробила більше хорошого, ніж близькі. Коли автобус під'їхав до зупинки, тоді одразу ж вийшла та пройшовши декілька хвилин, опинилася навпроти дверей будинку. "Чи дуже хотілося мені зараз тут перебувати?" – запитаєте Ви. "Так." – відповім я. Тому, що моя внутрішнє становище та душа говорило, що потрібно піти та відпочити в рідних стінах домівки. Подзвонивши у двері, за чекала, коли мені їх відчинять.

- Доню? – здивовано дивилася на мене матір.

- Сюрприз. – весело відповіла.

- Проходь у дім. Ми з татом вже сумували за тобою. – мама одразу полізла обіймати мене. – Чому не подзвонила? І де ти була, що прийшла в такому вигляді? – Уже починала засипати мене своїми питаннями.

- Хотіла зробити сюрприз. Ми пішли в клуб трішки розвіятися.

- Коханий, вийди з кабінету. Знаєш хто до нас прийшов?! – на цілий будинок матуся кликала батька.

- Доню? – здивовано промовив та підбіг, щоб обійняти мене. – Я дуже сумував.

- І я тату. – щиро відповіла.

- Ти плакала? – запримітивши мої червоні та опухлі очі, запитала мати.

- То таке. – хотіла відмахнутися, але виявилося провально.

- Ходи на кухню і все розповіш.

   Я направилися разом з татком слідом за мамою. На кухні розповіла, що трішки посварилася з Арсеном. А прийшла, бо вже засумувала за рідними стінами. Мати, як на диво, не кричала, не сварилися, а навпаки була дуже доброю. Звісно ж я не втрачала пильність, проте розслабилася та заспокоїлася. Тут я знову пригадала милі та щирі моменти, коли годинами гомоніла з матір'ю. Я завжди з нею всім ділилася, але останнім часом наші стосунки похитнулися. Якби мені хотілося, щоб все стало знову як було раніше.

   Я повинна була розплющити очі через те, що почула сльоні на своїх щоках.

- Олаф! – я радісно вигукнула, коли помітила собаку на своєму ліжку, який щасливо махав хвостиком та залишав мокрі поцілунки на моєму обличчі. – Хто тут такий красунчик? Сумував за мною? – Песик в знак згоди подав голос. – Тихо, побудиш всіх. – Сміючись промовляла.

   Мені так було класно на душі, бо мій найкращий друг знову поруч зі мною. Якщо він тут, то й бабуся вже приїхала.

- Підемо на кухню, ти напевно зголоднів з дороги? Тай бабуся там, правда?

   Песик подав голос та побіг на низ.

Я швиденько натягнула хатні тапочки та направилася за Олафом. Він худко збіг вниз по сходах та направився на кухню.

- Бабусю! - радісно вскрикнула, коли помітила бабусю, яка сиділа за столиком та попивала ранню каву.

- Онучко! - щиро зрадівши моїй появі, вигукнула літня леді. - Як же я сумувала за цією усмішкою. - Обіймаючи мене за плечі, ледь стримуючи сльози, вона промовляла.