Глава 23

Ніка

   Сьогодні я доволі швидко прокинулася. Мені захотілося перед парами пройтися до кав'ярні та замовити собі латте. Дорогою до університету думала, що просто прогуляюся парком, а там не далеко й сама будівля мене зустріне.

   Тому першим же ділом я вмилася, прийняла душ та привела себе в порядок. Одягнула сьогодні чорні джинси на високій посадці, сірий оверсайз сведер, а під низ одягнула білу майку, щоб було тепліше. Взулася в чорні, замшеві ботфорди на невисокому каблучку та зверху накинула кремове зимове пальто. Поверх зав'язала такого ж кольору теплий шарф на шиї та одягнула білу шапку. Добре, що звечора я собі підготувала одяг та скалала рюкзак. Накинувши його на плеча, направилася на вихід з кімнати, але згадала, що ще мала захопити реферат. Перший курс, а пам'ять вже храмає. І тут, як раз чути телефонний відеодзвінок.

-Ти куди зібралася? Не будеш снідати? - запитала мене мати. У її голосі не було чутно нотки злості чи гніву, а вираз обличчя був спокійним.

- Сьогодні хочу просто пройтися, а по дорозі забіжу в кав'ярні і щоб собі куплю.

- Добре, лиш будь обережна, бо де-не-де на тротуарі може бути слизько. – вона мені мило усміхнулася та направилася на кухню. – Я зараз батькові готую смакоту, може зайдеш сьогодні, або ж на вихідних до нас?

- Подумаю.

- Тут Олаф з бабкою Марією хочуть завітати.

   Почувши це, я відразу зраділа. Просто заскучала за своїм хлопчиком та за розмовами з бабусею.

- Скажеш точний день і я приїду. - весело промовила. Ця інформація мені повністю підняла настрій.

- Гаразд, доню. Як прийдеш в універ, напишеш?

- Добре.

   Я в хорошому настрої почимчикувала на двір. Лада, коли прокинеться подзвонить до мене, тоді й скажу. Не хотіла подругу будити, нехай вона трішки відпочине. Тим більше їй, як нікому зараз складно. Таки кохання робить інколи боляче, але ранить дуже сильно.

   Скажу так, думала, що буде холодніше, але добре, що помилилася. Йшовши по тротуарі, почала розглядати краєвиди міста. Деякі магазини я ніколи не помічала. Завжди про бігала їх. Я по житті така людина, що все має бути швидко, але сьогодні особливий день. Усе буде не так. Прогулюючись парком, бачила багато людей. Хтось бігав, хтось гуляв із собакою. Хтось йшов, слухаючи музику в навушниках. У мене завжди було таке хобі, що я любила спостерігати. І зараз воно найбільше почало проявлятися. Я дивилася на їхню міміку, жести. Як вони були одягнені. Чи поспішали? Коли людина спокійна, вона така, коли в стресі – зовсім інша.

   Йдучи по вулиці, яка вела до університету, зайшла в кав'ярню. Там Я вже отримала повідомлення від подруги.

Лада: Привіт) Ти на прогулянці?

Я: Привіт) Як здогадалася? - та до повідомлення додала смайлик, який вверх дном перевернутий.

Лада: Знай тебе давно просто. - і відісла смайлик, який підморгує.

Я: Я в кав'ярні. Тобі щось замовити?

Лада: Візьми мені круасан.

Я: Серйозно? - і відстала смайлик, який плаче від сміху. – Гаразд)

Лада: Я через десять хвилин буду. Чекай)

Я: Ок)

- Доброго ранку. Що будете замовляти? - запитала своїм ніжним та ще трішки сон ним голосом, дівчина.

- Доброго ранку. Можна, будь ласка, одне лате невелике та два шоколадних круасани?

- Так. - вона пробила це все на планшеті і її висвітлив рахунок. – З вас сто одинадцять гривні.

- Візьміть. - діставши гроші з гаманця, простягнула дівчині.

   Круасани вона одразу загорнула мені в еко-пакети, в на латте довелося чекати зо п'ять хвилин. Коли вже виходила, то помітила, що невеличка черга утворилася.

   "Я ще так вчасно прийшла." – подумки повеселила себе.

   Коли вже підходила до авдиторії, то зустрілася з Марком та Ладою. Вони про щось серйозне говорили, але коли я до них наблизилася, то перевели тему на щось веселе. На їхніх обличчях зараз була натягнута усмішка, але я зробила вигляд, що не помітила.

- Тримай свій круасан. – простягнула подрузі пакет.

- Тут два. - вона дивно подивилася на мене.

- Просто один мені. - відповіла.

   Щось подруга дивно себе поводить. Таке враження, що вона десь літає думками, але точно не з нами.

   Поснідавши під аудиторією, ми поглянули на годинник, який показував, що через п'ять хвилин розпочнеться пара. Тому направилися всередину та чекали викладача. На історії я вирішила, що зможу трішки помалювати. Лекція звісно, що "дуже цікава", але сьогодні не хотілося його слухати. Тому трішки помалювавши, відклала олівець та почала спостерігати за викладачем. Сергій Андрійович часто розмахував руками та потирав свій ніс. Він робив затяжні паузи, ніби чекав, щоб до нас прийшла в голову минула інформація, і з новими силами пояснював далі матеріал. Це було доволі весело. Проте, до кінця пари я ледь не заснула. Ну, дуже цікавий предмет. Знаю, що потрібний, але мені якось легше його вчити самій за підручниками, ніж коли Сергій Андрійович своїм монотонним голосом нам переказує вміст підручника.