Глава 22

Арсен

- Ти здурів?! - викрикнув, коли побачив, що Свят хотів дістати пляшку спиртного.

- Взагаліто, я в себе вдома. А, по-друге, це я не собі, а тобі.

   Я здивовано подивився на нього. Запереживав за брат, бо він ще антибіотики п’є і хоче спиртого, проте з його вчинком хвилювання не зникло. Він здурів таки! Мені, то для чого спиртне?

- Чого так дивишся? Зараз у нас буде розмова. Бачу, що тебе щось турбує вже, який час.

- Нічого не турбує. - різко відповів. Так не люблю, коли хтось включає психолога та починає вчити мене як жити, хоч і самі не знають.

- Старий, не парся. Зараз вилічимо твої всі рани.

   Якби ж ти знав, братику, які ці рани глибокі та болючі. Знаю, що краще все розповісти комусь і на душі стане відразу легко, але мені дуже складно тривожити цю тему. Усе, що пов’язане з Нікою, якось хочеться вберегти від чужого ока, як то кажуть.

- Я допоможу тобі, бо ти однією рукою не такий вправний.

- Та я…

- Знаю, тебе Святе, що це ти. - грізно подивившись на брата, показав йому, щоб сів на диван.

- Що тебе турбує? - таки не відставав Свят. Він впертіший, але я теж не промах.

- Як в тебе стосунки з Ладою? Після як виписали, ви ще й не розмовляли. - я швидко перевів тему, бо знаю, що брат на це завжди ведеться.

- Перед тим, як я потрапив в аварію, ми з Ладою посварилися. - брат одразу поник і втупив свій погляд на підлогу. Йому складно про це говорити.

- Яка причина?

- Ніяка. - різко та сухо відповів Свят. Хлопець вже починав злитися, тому єдине правильним рішення, було змінити знову тему.

- Гаразд, поїдеш зі мною сьогодні на роботу? - запропонував спонтанну ідею вголос.

- Залюбки, хоч трішки змінню обстановку. Бо вдома мені вже набридло цілими днями сидіти.

- Вірю. - із сумом промовив. Мені важко було дивитися на брата. Я хотів допомогти, а він впирається, що сам все зробить. Жах.

    Приїхавши на роботу, ми направилися в мій кабінет. Свята залишив на свою помічницю, асам по справах ходив по офісу. То конференції проводив, то за робітниками дивився, як вони старанно працюють. Опісля, вирішив працювати у своєму кабінеті. Іноді я міг зранку до вечора просто не вилазити з нього. Я полюбляю робити та обдумувати дизайни по будівництві та оформлення будинків. Цією роботою я горю. Вона приносить мені не тільки гроші, а й море позитиву, адже це моє хобі, моя пристрасть.

- Ми тут так і будемо цілий день сидіти? - уже нетерпляче запитав брат.

   Я прекрасно його розумію, що він хоче рухатися, гуляти. Проте, йому ще не можна. І мені це грає на руку, бо не дуже хочу кудись цим часом ходити.

- Якщо скучно, то подивися якийсь фільм. - запропонував йому. - А я поки що дуже зайнятий. Скоро ми запустимо новий проєкт в дію, тому потрібно посидіти та поміркувати над ним.

- Старий, я не можу працювати, відвизи мене до Валерії. Упевнений там мені буде з неї веселіше.

   Знаю, я його веселіше. Ладу хоче побачити і поговорити.

- В обід вона хотіла заїхати до нас, тай тоді тебе і забере з собою.

- Гаразд. - похнюпившись, промовив. От, ніби дорослий вже хлопець, але інколи веде себе як мала дитина.

   В обід приїхала Валерія не сама, а з дівчатами. Вона якраз по дорозі забрала їх з університету. Мою уваги привернули червоні щічки моєї дівчинки та її милий носик, який вона морщила. Святослав з Ладою навіть не дивилися одне на одного. Дивно вони себе ведуть. Я намікнув подрузі, що хочу побути наодинці з Нікою, і вона зразу відреагувала.

- Ладо, допоможеш мені? І ходи Святославе, а те знову похнюпишся.

   Коли ми залишилися самі в кабінеті, я відразу її обійняв.

- Я сумував за тобою. - зарившись в її волосся, проговорив.

- Над чим ти так усердно працюєш? - перевела дівчинка тему.

- Над новим проєктом.

- Можна поглянути. - вона зазирала мені за спину, тому я не міг їй відмовити.

- Якщо щось зрозумієш…

- Це початки інтер'єру майбутніх будинків? - перебила своїм запитанням, Ніка.

- Тааак.

- У тебе щось не виходить?

- Дещо мені не подобається. Хотілося б деякі лінії прибрати з малюнка, і чогось ще не вистачає.

- Можна олівець? Я хочу дещо підправити. - вона дивилася зараз на мене своїми щенячими оченятками та чекала відповіді.

- Ти вмієш малювати? - запитав її, бо ніколи це за нею не помічав. Бачив, що вона неординарна особистість та харизматична, але що творча…

- Малювання - це моє хобі. Дар від Бога, як то кажуть. - вона мило усміхнулася мені та продовжила чекати на відповідь.

- Мені буде цікаво понаблюдати.