Глава 18

Ніка

   Ой, напевно трішки переграла я. Але ж я хотіла цього. Хотіла поцілувати та побачити його реакцію. Хлопець не був холоднокровним, навпаки розслабився та трішки під пустив до себе ближче.

- А я вас шукав. - кашлянувши, промовив Кирило.

- Ти щось хотів? - різко запитав Арсен. Я бачила, що Кирило його не просто вже нервує, він не хоче його ні бачити, ні чути щось про нього.

- Можна поговорити з Нікою? Наодинці. - останнє він промовив тихо, але мій хлопець це почув.

- Можеш говорити при ньому. - я випередила Арсена, щоб часом не ляпну якусь дурницю.

- Гаразд. Ніко, пам'ятаєш про проєкт, який ти мені допомогла?

- Ну, та. Щось не так з ним? - уже починала хвилюватися, напевно десь помилку зробила.

- Звісно, - він зробив паузу, а в цей час у мене щось закололо. - що ні. Він неймовірний. Завдяки тобі я виграв тендер і скоро приступив до свого першого, власного проєкту. А ще мені запропонували навчання за кордоном на шість місяців.

- Вітаю! - я радісно на емоціях обійняла його.

- Дякую, але ти знаєш, що без тебе нічого б не вийшло.

- Ая, ти хороший в цьому, просто лінивий.

   У цей час я глянула на Арсена. У його погляді виднілися печаль і сум, коли очі зупинилися на мені.

- Без тебе цього не було, тому пропозиція приєднатися до мене та полетіти за кордон на навчання, як тобі?

- Кирило, ти жартуєш?

- З чого б це? - невдоволено хлопець фиркнув.

   Тут повисла тишина. Я подивилася на Арсена, щоб знайти хоть щось, але зустрілася з тепер холодним поглядом, від якого сирітки йшли по шкірі.

- Ніко, це шанс для тебе. - усе, що сказав Арсен і вийшов на двір. Ці слова не були вимовлені радістю, турботою. Вони пронизали мене зсередини. Відчуття було гидке. Я знала, що це фікція, але модна ж було порадіти просто як за людину. Чи я ніхто вже для нього? За цей тиждень щось трапилося. От, лиш би дізнатися, що саме?

- Ніко, - мене окликнув Кирило, адже я дививлася на спину Арсена та занурюваюся в свої думки. - я просто запропонував. Не хочеш - то відмовишся, але не одразу. Подумай, прошу.

- Кирило, дякую. Я подумаю. Скільки є часу?

- Після твого дня народження маю сказати відповідь.

- Добре.

   Після цього я нічого більше не хотіла говорити. Це напевно зрозумів Кирило, тому покинув кухню та залишив мене саму. Я стежила за поведінкою Арсена, але нічого не розуміла. Він просто стояв. Я не могла зрозуміти, що він відчуває. Від цього ставало кепсько на душі.

- Ніко, сонечко, а я шукала тебе. - на кухню зайшла матуся, яка заповнила цілу кімнату своїми парфумами. Вона завжди любила, щоб після неї залишався шлейф від духів.

- Щось трапилося? - байдуже запитала. Я навіть не повернулася до неї, а далі дивилася на Арсена.

- Ніко… - вона дуже обережно підступала словами до мене. Мама не могла знайти слів, тривожилася та хвилювалася. - Донечко, цей Арсен…

- Не подобається? - уже з викликом повернулася до неї та спрямувала погляд на її обличчя.

- Ні, він хороший хлопчина. Це справді кохання?

- Сумніваєшся?

   Тепер вже я почала хвилюватися. Невже ми погано граємо?

- За нього точно - ні, але ти якась холодно з ним. Усе про нього так розповідала, що це перше кохання, що він подобається тобі, а тут…

   Мене це здивувало. Навіть дуже. Тобто з його боку видно, що кохання, а з мого - холод? Нічого ніхто не плутає?! Де там видно кохання, поясніть? Може симпатію, але не кохання. Якби я йому подобалася, тоді б він не пропав на цілий тиждень й хоч раз щось тай би написав.

- Арсена, як вам наше подвір'я? - звернулася матуся до мого хлопця. Цікаво він чув ці слова? Мені здається якби й чув, то не подав би ніякого вигляду. Йому байдуже. Це вже читалися в його погляді, який він спрямував на мою мати.

- Так, у вас дуже гарне подвір'я. Євген Данилович напевно лубить доглядати за травою та деревами.

- О, так. - вона ніжно усміхнулася. - Це його хобі. Ще коли Ніка була малесенька й ми лиш переїхали в цей будинок, першим чим зайнявся мій чоловік, це посадка дерев.

   Мені стало дивно від її розповіді. Чому я цього не знала? Взагалі про дитинство мало чого мені розповідали. Можливо через те, що я не цікавилася, або просто…

- Добре, діти ходіть я вас ще познайомлю з деякими партнерами.

   Арсен взяв мене за рук та повів вслід за мамою. Від його дотику, тепло розбилося по цілому тілі. Мені стало якось легко, тоді відчула його якусь підтримку. Мені не потрібно було якихось слів. ДОТИК. Більше нічого.

   Я раділа майже кожній хвилині, що ми проводила разом, а точніше бути - грали на публіку. Це було незабутньо. Арсен мене обіймав, цілував у волосся, тримав за руку. Він класно вписувався в цю атмосферу. Цей не дивно. Арсен же має свій бізнес, тому для нього такі зустрічі не є чимось особливим. Але для мене все навпаки. Я ніколи ще не була на таких заходах. Почувала себе не дуже впевнено, закуто. Добре, що Арсен був поруч і трішки допомагав мені. За це я йому безмежно вдячна.