Глава 17

Ніка

- Я точно красива? – невпевнено дивлячись на себе в дзеркало, ще раз запитала подругу.

- Ніко, я тобі вже дуже багато разів казала, що ти дуже красива. – мені було ніяково, бо помітила, що Лада вже починала злитися. – Чому ти так переймаєшся? Чи тут щось інше приховується? – з усмішкою вона дивилася на мене. – Колися!

- Ладо! – різко перервала подругу.

- Не хочеш, то не говори. Чого зразу кричати? – ображено буркнула.

- Ладо. – покликала подругу. Я знала, що вона не тримає на мене зла, але хотіла в цьому переконатися.

- Я ж пожартувала, що з тобою? Чому ти так все сприймаєш? – Лада весело промовила.

   Я нічого не відповіла. Сама не знаю, що твориться. Мене щось турбує. Дуже сильно.

- Я зараз прийду. – сказала подрузі й пішла до ванної кімнати. – Підправлю макіяж. – легко усміхнулася.

- Угум.

   Мене тривожило щось. Набирався сильний страх у середині. Я боялася зустрічі. І з ким більше чи з Арсеном, чи з батьками? Сама не знаю.

   «Збирися, Ніко. Сьогодні ти засіяєш.» - подумки підбадьорила саму себе.

- Ніко, ти там скоро? - постукавши по двері ванної кімнати, покликала подруга.

- Що таке? - стривожено запитала у відповідь.

- Вийди і подивися у вікно.

   Я вилетіла з ванної кімнати та підійшла до вікна на кухні, поруч з яким стояла Лада та весело усміхалася. Коли я визернула на двір, то побачила чорну машину і біля неї стояв хлопець. Арсен був одягнений в чорний смокінг. Хотілося одразу ж до нього побігти, але я стримувалася.

   "Ще цього не вистачає, щоб бігти до нього." - подумки сердилася на своє поривання.

- Ніко я маю для тебе одну річ. - гордо сказала подруга.

- Шо саме? - з нерозуміння дивилася в її обличчя, яке світилися від щастя.

- Пам'ятаєш я казала, що до цього плаття тобі ще бракує червоної сумки-клатч?

- Так.

- От, і вона. - Лада витягнула за спини ту саму сумочку, яку показувала мені в інтернет-магазині.

- Ладо, ти…

- Я для тебе її купила.

- Навіщо? - ледь стримуючи сльози радості, дивилася на клатч.

- Бо ти сьогодні засяєш там!

   Подруга одразу ж мене обійняла. Я дуже рада, що вона постаралася так і допомогла мені. За це дуже сильно вдячна їй.

- Дякую. - пошепки сказала.

- Будь ласка. Покори цим його кам'яне серце.

- Ладо!

- Гаразд, просто зіграйте хорошу пару, а далі не зважаючи на нього.

- Ладо! - уже весело окликнула подругу.

- І те не підходить, і те. Просто повисилися. - дала хорошу пораду.

- Постараюся.

   Поки я спускалася ліфтом на перший поверх, моє серце ледь не вистрибнуло з грудей. Хвилювання брало вверх наді мною. Я старалася, дуже старалася зібратися, але не дуже й виходило. Коли відчинилися двері ліфта, я йшла коридором, який вів на двір. Поки робила кроки, то відлунням у вухах було чути сутки підборів. Я йшла впевнено, хоч і переживала. Відчинивши двері, які вели до головного двору нашого поселення, вийшла на двір.

   Біля під'їзду стояв статний чоловік не хлопчина. Він сперся на чорне "Ferrari", його чорні замшеві туфлі додавали йому мужності, на руці красувався срібний "Rolex". Він справді підготувався до цього. Звісно, що мені стало приємно, але водночас огидно від того, шо це все фальш.

Арсен

   Ніка вийшла неймовірно приваблива та красива. Ніжний макіяж підкреслював миле обличчя, а не створювало враження жінки, яка шукає чоловіка для своїх цілей. Красива червона сукня, тканиною прилягала до її тіла. Вона відкривала вид на її довгі, стрункі ніжки та тоненьки щиколотки. Високі підбори продавала їй жіночності, а не вульгарності. Красива червона сумочка завершувала цей фантастичний образ. На голові був високий та пишний хвіст, а волосся хвилькою спадали на тендітні плечі. Від такого вигляду я відчував сильний потяг до цієї привабливої моєї, хоч і фіктивної, дівчини.

- Ти дуже приваблива. - прочистивши горло кашлем, таки вирішив зробити їй комплімент. Вона заслужила більшого, але це все, що можу дати їй я.

- Дякую. Ти також сьогодні красивий. - вона сухо відповіла. Це мене найбільше лякало, що так буде.

- Сідай в машину.

   Відчинивши їй двері я простягнув руку, щоб допомогти. На це вона лиш хмикнула і не поклала свою ручку в мою долоню. Зачинивши за нею двері, я обійшов машину з переду та сів на водійське місце.

   Їхали цілу дорогу у мовчанні. Ніка навіть не дивилася в мою сторону. Мене це вже починало напрягати. Невже її так образило те, що я тиждень не появлявся?

- Приїхали. - тихо промовила Ніка. Я бачив, що вона починала дуже переживати. Її руки побіліли та починали трішки трястися.