Глава 16

Ніка

Тиждень потому

   За цілий тиждень я ні разу не бачила Арсена. Таке враження склалося, що він мене ігнорує і то дуже сильно. Після того як йому хтось подзвонив і він поспішив, ми більше навіть не розмовляли чи там переписувалися.

- Усе добре буде. – вернула мене з думок подруга.

   У відповідь я нічого не хотіла відповіти. У мене якась аж апатія появилася. Нічого не хотілося, а тим більше бачити Арсена. Він почав мене дратувати. Саме ім’я почало дратувати.

- Сьогодні починаються контрольні. Ти як, готова? – перевела тему Лада.

- Ніби так. – це все, що змогла з себе видавити.

   Мій настрій вирішили ще більше спортити. Коли задзвонив телефон і на екрані відобразилося «Матуся».

- Ну, ні! – захникала я уголос.

- Хочеш я візьму? Я не можу дивитися на твої страждання. – уже страждальним голосом мовила Лада.

- Ні, Ладо, дякую. Я сама.

   Я встала із-за столу та попрямувала у свою кімнату. Хотілося поговорити на самоті. У своїй «маленькій вежі».

- Алло. – награним радісним голосом я почала розмову.

- Люба, донечко, я запрошую тебе завтра разом із твоїм хлопцем до нас на вечерю. Це буду звісно ділова зустріч. Будуть партнери твого батька. Відмови я не стерплю. То як?

   «Супер! ПРОСТО НЕЙМОВІРНО! Що мені робити? З Арсеном не спілкуюся. Не знаю, що робити мені. Сьогодні не дань, а казка якась, а точніше – кошмар.» - мені ці всі думки почали з’їдати з середини.

- Доню… - покликала мати, напевно на довше погрузилася у свої думки.

   Я зібрала весь свій дух в одну кучу, у кулак та відповіла:

- Гаразд, чекай нас завтра. Лиш на котру годину?

- Гості почнуть приходити 0 18:00. А ви можете приїхати швидше. – теплим тоном промовила.

- Гаразд. Папа.

- Доню, я тебе люблю.

- І я.

   Я повісила слухавку, адже не могла більше про щось з нею розмовляти. Вийшла з кімнати та попрямувала у вітальню. Лада сиділа на дивані та грізно переключала канали. Напевно знову нічого путнього там не показують. Її гримасу потрібно було бачити, від цього я засміялася.

- Що? – невдоволена запитала Лада. Вона по-дитячому надула нижню губу та дивилася на мене.

- Ти би себе бачила збоку.

- А вони нехай щось цікаве показують. – уже й Лада розсміялася.

   Коли я сіла, то мій піднесений на кілька секунд настрій розвіявся, як і не було. Я не знала, що мені робити.

- Ні, розказуй. Якщо хочеш, звісно. – обережно підійшла до цього подруга.

- Я розкажу.

   Я все в деталях розказала, і про зустріч, і про те, що Арсен мені навіть не пише. І те, що я обурена, це й так видно. У цей момент мені стало шкода себе. Хоча я й поклялася, що не буду жаліти себе, але не зараз.

- От скажи мені, Ладо, можна піти й більше нічого не повідомляти? – уже з гіркотою запитувала.

- Ні. – шепнула, гукаючи мене, подруга.

- Що ж таке мало статися, що навіть не писати цілий тиждень. – не хотіла відкликатися на подругу, і продовжувала жалітися.

- Ні! – знову окликнула мене.

- Та, що таке?! – уже крикнула я.

   Лада нічого не відповіла, просто показувала очима на щось, що позаду мене. Коли я обернулася, то не могла повірити своїм очам. Посеред квартири стояв Арсен. Він не був сам на себе схожий. Його загоріла шкіра, здавалася вже не такою, вона була білосніжна. Його обличчя буле бліде. Під очима виднілися чорні кола, що означало – мало спить. Хлопець одягнений в «total black». Раніше він так не виглядав. Щось сталося. ЩОСЬ СЕРЙОЗНЕ.

   Я підскочила з дивану та почала боротися з бажанням підійти до нього чи стояти на місці. Як Ви гадаєте, що ж я обрала? Звісно, стояти. Я була ображена.

- Арсене… - тихо сказала я.

- Я вийду за хлібом, скоро вернуся. – повідомила подруга й вмить зникла з квартири.

- Будеш щось пити? – подумала, що потрібно почати розмову.

- Каву. – усе, що він зміг вимовити. Його голос був тривожним, не чітким. Він хвилювався?

   Я швидко набрала воду в чайник та поклала, щоб грівся. Поки я метушилася за кухонним столом, Арсен спокійно сидів на кріслі. Він мовчав. Дивився перед собою й мовчав. Коли я поставила дві чашки на стіл, одну перед Арсеном, другу – перед собою, тоді хлопець підвів свої очі та зазирнув в обличчя.

- Дякую. – тихо сказав Арсен.

   У цей момент я стримувалася, щоб не вдарити його. Для чого він сюди явився, якщо лиш те й робить, що мовчить?

- Я знаю, що ти ображена. – почав розмову Арсен. У цей час він не дивився мені в очі, а втупив погляд у чашку. – Просто в мене великі проблеми почалися на роботі.

- Я не знала. А, зараз як? – з обережність запитала.