Глава 14

Арсен

   Коли Ніка покинула мій кабінет, то я не міг забути її ніжні очі та стійкий характер воїна. Мені до вподоби такі жінки, адже вміють відстояти свою думку.

- Ти знаєш, - зупинився біля дверей Вадим, хоча збиирався вже йти. – вона дуже схожа характером на тебе.

- І до чого це ти? – запитально підняв брову та подивився на нього.

- До того, що так само як і ти, вона не скаже. – він так і не договорив. Просто пішов.

   «І що вона там не скаже?» - подумки поклав собі запитання.

   Я не мав багато часу для роздумів, адже цей тиждень має бути дуже завантажений. Через те, що минолого тижня хтось вкрав деякі документи з бази, тому потрібно все перевіряти, а особливо безпеку всього сервера. Мені завжди подобалася моя робата. Від неї я отримую задоволення. У цьому мене ніколи не підтримувала мати, адже для неї краще, щоб її син сидів вдома та нічого не робив. Але я не з таких. Мені важливо рухатися, працювати. Я цим живу. Зате батькові завжди не вистачає того, що роблю. По його словах: «Мій син нінащо не здатен без своїх працівників та підтримки інших людей.» Але він навіть не уявляє скільки мені пришлося прикласти сил для того, щоб я став авторитетом для своїх підлеглих та цінувався в очах інших людей.

- Арсене Даниловичу, можна?

- Заходь, Анет.

- Я розібрала всі документи в архівах і перенесла їх у нову базу, яку зробили наші програмісти.

- Добре.

- Ще щось потрібно чи я можу бути вільна? – Анет, моя секретарка, це працьовита дівчина. Зараз у неї проблеми в сім'ї, тому вона хоче багато працювати, хоча я казав, що можу дати кошти, як премію, але вона відмовляється.

- На сьогодні можеш бути вільна.

- Арсене Даниловичу, можна одне запитання?

- Кажи.

- Ця дівчина, що приходила до вас після обіду, вона ваша сестра? – від такого запитання в мене очі чуть на лоб не полізли. – Вибачте, я не мала права питати.

- Ні, це не сестра. З чого ти взяла?

- Просто на вашу дівчину вона не схожа.

- Чому? – перебив її.

- Тільки не ображайтеся.

- Кажи.

- Вона мила, добра та ввічлива. А ваші всі інші дівчата були зовсім протилежні: пихаті, не ввічливі та думали, що всі їм щось тут винні. Вона світла дівчина, тому якщо у вас є на неї якісь плани, то, будь ласка, не втратьте її. Бо такий скарб ви більше ніде не знайдете.

- Дякую, Анет, за пораду. Я прислухаюся до неї.

- Ви не просто прислухаєтеся, а все зробити можливе для того, щоб вона буле щаслива з вами чи без вас.

   Дівчина розвернулася на сто вісімдесят градусів та вийшла геть з мого кабінету. Я не злився, бо знаю як вона завжди переживає, щоб я знайшов собі хорошу дівчину чи дружину. Анет для мене, як молодша сестра, яку я б хотів мати. У її словах відчувалося не тільки турбота, а й допомога («чарівний пинок»).

   На дворі зараз стало досить темно. Я подивився на годинник, який показував: 21:00. Вимкнувши ноутбук та вставши з крісла, я зібрав деякі папери в папки та захопив свій телефон. Сьогодні як, на диво, ніхто мене не турбував, тож спокійно думав провести вечір. Коли я вийшов із офісу, то відчув прохолодне повітря. Теперішня пора дуже класна та комфортна. Не дуже спекотно чи холодно. У самий раз.

   Коли я лиш сів у машину та завів двигун, одразу подзвонив телефон. Я виключив машину та взяв слухавку.

- Слухаю, Валеріє.

- Привіт. У тебе є час, щоб поговорити? – її голос був дуже хриплим та сумним. Ттаке враження, що вона плакала до цього часу.

- Щось трапилося?

- Можеш приїхати? Мені потрібно з тобою поговорити або виговоритися.

- Добре, уже їду.

   Називається «хотів спокійно провести вечір». Так, тепер потрібно набратися терпіння, бо походу щось з Максимом неладно. Було б краще, коли б вони не знали одне одного і не почали зустрічатися. Чому вона завжди йде на поводу батьків і вибирає собі таких партнерів? Хоча… Подивитися лиш на мене. Те саме.

   Їдучи дорогою до будинку Валерії, я помітив у далині знайому фігуру. Що вона тут робить, тай ще в такий час? Я під'їхав поблище і вона обернулася, щоб подивитися, що ж за дебіл їде на неї. Я швидко заглушив мотор та вийшов з машини. Перед собою я побачив заплакане обличчя. А вона чого плаче?

- Що сталося, Ніко?

   Замість слів її прорвало на нову хвилю сльозопролиття.

- Сідай в машину, там тепліше. – дівчина лиш похитала головою, що не згідна. – Сідай. – я легенько доторкнувся до її руки, і мені стало так приємно.

   Ніка сіла в машину, на переднє сидіння, і витягнула серветку, щоб протерти сльози. Навіть такою вона мені здавалася дуже гарною. Червоні очі, помаранчеві щічки та покусані припухлі губи. Я просто застив свій погляд на них. У цей момент хотів її поцілувати, але стримав себе. Вона, сумніваюся, що щось відчуває до мене. Хоч і відводить погляд і соромиться, той і не дивно, я ж старший за неї. Може боїться?