Глава 25

Ніка

Після освідчення, я з Арсеном вирішили ще затриматися на довше в бабусі. Дідусь того ж вечора повинен був уже їхати, але перед тим висловив нам свої найщиріші вітання та побажання. Я була дуже рада, що в цей важливий для мене момент із життя поруч був він. Дідусь завжди був моєю опорою і підтримкою. Навіть, коли я полетіла в США, то саме він допоміг мені з Кирилом знайти хорошу квартиру та деякий час оплачував її поки я не попросила нам більше не допомагати. Можливо, я була мала і трішки дурна, що так легко відмовилася від такої допомоги, але тоді мені здавалося це найкращим рішенням. 

Опісля ми провели це декілька днів на ранчо в бабусі Марії. За цей час Арсен на диво дуже здружився з конями. Він - той чоловік, який навіть трішки лякався їх, зараз спокійно сидить у сідлі та чекає подальших моїх команд. 

- За ці дні ти швидко навчився. 

- У мене просто дуже гарний вчитель. - усміхаючись, промовляв Арсен. 

- Я справді рада, що ти хоч трішки доторкнувся до цього світу. 

- Це я тобі вдячний. Сам би я ніколи цього не зробив, тільки не ображайся. Мій страх завжди перемагав, тому старався триматися осторонь коней, проте завдяки тобі я переборов свій страх та хоч трішки навчився кататися. 

- Ти вже який день мені даруєш компліменти. Скажи, так буде завжди? 

Я з надією дивилася в його очі. Мені було потрібно почути від нього правду. Мій коханий сидів верхи на коні й ніжно мені усміхався. 

- Завжди, бо ти того варта. 

Більше мені не потрібно було нічого чути. Це були найпотрібніші слова. 

Коханий вправно їздив на коні. Спостерігаючи за ним з боку, я не могла ніяк на милуватися ним. Він і красивий, і розумний, і далі можна його якості перераховувати до нескінченості. 

"Невже я за нього виходжу заміж?" - промайнуло запитання в моїй голові. 

"Ви заслужили одне одного." - відповіло серце. 

Коли ми приїхали додому, тоді Арсена викликали на роботу, бо щось трапилося. Я хотіла поїхати з ним, але коханий сказав, щоб я відпочивала та просто чекала його вдома. А мене двічі просити не потрібно, відразу погодилася. Якраз тоді до мене подзвонив Марк. Сказав, що хоче приїхати та трішки поговорити, а то давненько не спілкувалися. 

Почувши дзвінок у двері, я пішла відчинити їх. Коли я побачила на порозі Марка і Ладу, то трішки очманіла.

- Не очікувала, що ви двоє Приїдете. - з нотками роздратування промовила. - Проходьте. 

Коли вони зайшли в середину, то не сідали, а просто стояли. Поставала як ніби чужі люди поруч з диваном і дивилася в підлогу. 

- Сідайте. - запропонувала я друзям, але вони не спішили сідати. 

- Чому ти з Ладою посварилися? - ододразу поставив запитання Марк, яким дуже мене розлютив. 

- Що? Подруга тобі не розповіла через що саме я з неї не хочу спілкуватися? 

- Ні. 

- Звісно ж Лада у нас така правильна, чиста та ні в чому не винна людина. 

- Ніко! - голосно викрикнув Марк. 

- Що?! Нехай розповість чи кишка тонка? Я ж не маю права злитися і бути іншою, правда ж Марку? 

- Ніка права. Я заслужила. - тихо мовила Лада. 

- Що таки трапилося? - уже нетерплячи, запитав друг. 

- А я розповім. - швидко випалила.

Я вже дуже злилася. Усередині все кипіло. 

- Пам'ятаєш, коли лиш ми подавали заявки в університети, тоді я подала заявку до Royal College of Art (Королівський коледж мистецтва, який знаходиться в Лондоні). 

- Пригадую. - сказав Марк. 

- Я мала всі шанси вступити туди, але до мене подзвонили та сказали, що моя заявка скасована. 

- Пригадую, ти тоді дуже засмутилася. 

- Засмутилася, Марку?! Засмутилася?! Та я не знала, що мені робити. Один дідусь Данило, що помер, хотів, щоб я поступила туди, дідусь Павло також. Він єдиний, який готовий був мені допомагати, але ж ні. Мені відмовили. І я була вимушена вступити на той факультет, який найбільше був близьким для моєї сім'ї. 

- Але ж ти сама хотіла туди поступити. - заперечила Лада. 

- Так, але це не було моєю мрією. Я завжди хотіла малювати. 

- Так, що ж таки трапилося? Чому ти так вз'їлася на Ладу? - усе ж таки не розумів Марк.

- Вони сказала, що я заява скасована, але не ними. Виявляється, то я її ніби скасувала. 

- А ти не скасовувала. - додав Марк. 

- Звісно ж ні. За мене зробила це одна людина. 

Я злісно поглянула на Ладу, яка стояла біля дивану і боялася підняти погляд з підлоги. Їй було не приємно. Проте, вона навіть не задумувалася про наслідки, як і зазвичай. 

- Я просто...я. - Лада пробувала щось сказати у своє виправдання, але нічого не вийшло. 

- Ладо, як ти могла? - запитав Марк у подруги. - Ти ж знала, як це потрібно для Ніки.