Глава 24

Арсен

Той самий день

Я цілий день собі місця ніяк не міг знайти. Наша справа з тими замовниками виграла, а на душі щось тривожно. Можливо, це через те, що я хочу сьогодні освідчитися Ніці? 

Від тоді як вона переїхала в мій будинок, то я став найщасливішим чоловіком на світі. Кожний день я прокидався зі своєю коханою людиною. Міг її цілувати, обіймати та просто насолоджуватися моментом, що вона поруч. Інколи мені здавалося, що я перебуваю в якось сні. Чомусь досить не віриться, що немає більше ніяких перепон для нашого щастя. Не знаю, що трапилося з моїм батько, проте останнім часом він поводиться якось дивно. Просто не заважає мені. Я йшов до нього і казав про те, що хочу одружитися з Нікою, і знаєте, що? Він не спречився зі мною. Ну не диво ж? Справжнісіньке чудо світу. 

Узагалі-то я думав вчора освідчитися, проте Клер мені підкинула набагато кращу ідею. Якось Ніка казала, що хоче поїхати до бабусі Марії та дідусем. Просто якихось вихідних їм всім не вдалося. А на ці як раз виходить. Тому зроблю все на ранчо, у бабусі Марії та перед дідусем Ніки. 

Зараз я як повний дурень ходжу по кабінеті й усміхаюся сам до себе. Це звісно ж помітив мій помічник Захар, який з цікавість спостерігаю за моїми руками. Коли я пристав та звернув на нього увазі, тоді він запитав:

- Арсене Даниловичу, а ви так радієте, бо справу виграли у судді чи через те, що хоче сьогодні освідчитися Ніці Євгенівній? 

- Звідки? 

- Я вас прошу. То видно по вашому виразу обличчю. 

- Що так і написано: "Сьогодні освідчуся коханій жінці"? 

- Майже. - засміявся, проте коли побачив мій гнівний погляд промовив: - Вибачте. Просто то якось помітно. Можливо, через те, що я недавно теж такий був. 

- Як? Так швидко? 

- Я не готовий скільки років чекати свою кохану. Тому так, дуже швидко. 

- Та ви ще недавно знайомі, а ти вже освідчився Єві. 

- Нічого не поробиш. - знизивши плечима, сказав Захар. - Кохання - одним словом. 

Я в шоці - це просто нічого не сказати. 

Тут проходиш випробування, чекаєш її п'ять років, а дехто просто раз і все. Везе ж людям. 

По закінченню роботи, я подзвонив до Ніки й запропонував уже їхати на ранчо до її бабусі Марії. Просто мені вже кортіло їй освідчитися. Проте, моя бджілка-трудівниця хотіла й далі працювати. Тому прийшлося було сказати, що вона може працювати й онлайн, поки будемо їхати. На що кохана залюбки погодилася. 

- Дідусь сам приїде, тож ми можемо сміливо вирушати. - сказала Ніка і швидко сіла на переднє сидіння. 

Нарешті ми можемо їхати.

По дорозі кохана розповідала мені про роботу і новий проєкт, який вона ще з дитинства хотіла побудувати. Я правда старався її слухати. Такий ніжний та дзвінкий голосочок. Проте, у думку завжди пробирався страх. Я хвилювався, навіть дуже хвилювався, щоб усе пройшло якнайкраще. 

По приїзді нас тепло зустріла бабуся Ніки та Грю, який разом із своєю дружиною Валерією з нетерпінням чекали вже нашого приїзду. 

- Щось трапилося? - запитала Ніка у всіх, коли покинула салон автомобіля. 

На жаль, вони дуже невміло приховують щось. Можливо, це було поганим рішення, щоб усе їм розповісти? Та вже нехай буде. 

- Ні. Твій дідусь приїде трішки пізніше. - промовила бабуся Марія. 

- Щось трапилося? - знову вона повторила це запитання. 

- Просто йому так не добре їхати в самий обід. Ніби ти не знаєш свого дідуся, завжди тягне час. Це ж його фішка по житті. - іронічно промовляла літня жінка. Проте, це було м'яко, ніби вона справді з ними дуже добре товаришувала. 

- Не хочеш навідатися до Фаста? - запитав Грю. 

Я поглянув на Ніку і зрозумів, що вона там пропаде на деякий час. Її очі відразу загорілися. Було трішки образливо, бо так вона дивилася на мене таким поглядом, а тут на якесь лоша. Але я швидко опанував себе. 

"Подумати тільки-но, комусь стало образливо." - мій внутрішній голос починав знущатися з мене. 

- Любий занесеш наші речі до хати, а я повіту до Фаста. Можеш потім до мене прийти.

Ніка з таким трепетом дивилася на мене, що я просто не міг їй відмовити. Узагалі важку вати відмовити коханій людині. 

Поки Ніка з Валерією та бабусею пішли в конюшню, я з Грю віднесли сумку з одягом та ще декількома подарунками в хату. Я помітив, що тут дуже гарний інтер'єр. Хоч старі меблі та обої, які були наклеїні ще десять років тому. У домі відчувався затишок. 

- У бабусі Ніки дуже гарний смак, скажи? - запитався друг. 

- Так. - із захопленням відповів. 

- Проте, у дідуся, тобто в чоловіка бабусі Марії був набагато кращим. 

- Це від нього в Ніки талант? 

- Усі думають, що так. Хоча Ніки батько цього ніяк не хотів визнавати, але сам він дуже чудово малює. 

- Спадкове. - підмітивши, промовив.