Глава 22

Ніка

Після зустрічі з дідусем я ніяк не могла відійти. Ця вражаюча новина не покидала мої думки. Арсена дідусь і мій були найкращими друзями. Тоді Павло Закревський побачив у внука свого друга найкращого претендента на руку та серце його внучки. Я просто в шоках сиджу і прокручую цю думку. Якось мені вже й не цікаво, що там розповідає один працівник, який приготував презентацію по повному дизайну. Я швидким поглядом окинула цілу залу і зустрілася із гнівними очима Арсена. Чомусь цілий день він був не в гуморі. І чомусь, саме дивлячись на мене, його обличчя змінювалося в не кращу сторону.

Я перевела погляд на вікно та із сумом зітхнула. Як же мені це все набридло. Чому не може все бути в нас добре?

По закінченню нашої зустрічі з колегами, у залі залишилося тільки двоє людей. Я старалася не дивитися на Арсена, проте добре відчувала його погляд на собі, який пропалював аж до кісток. Не витримавши пристального зору Арсена, вимушена була повернути голову в його бік.

Він подався вперед, змінюючи положення, від чого піджак натягується на потужних біцепсах. Чоловік кладе руки перед собою та зчеплює пальці в замок. Тильні сторони його долонь прикрашені венами, а широке зап’ястя спортивним годинником з тканинним ремінцем. Красень. Перед мною сидів красень. Я блукала очима по його обличчю, мужніх руках і мимоволі облизала пересохлі губи. Цей жест не пройшов мимо Арсена. Нарешті його погляд став усе більше й більше грайливим та спокійним. Він більше не злився, а в очах з’являвся палаючий вогонь.

- Що трапилося? – запитала, як на диво, хриплим голосом.

- Ми не приховуємо нічого одне від одного?

- Запитання на запитання? Молодець, Арсене.

- Так, Ніко.

- Що ти хочеш почути від мене? Скажи прямо. – мене вже починало злити наша розмова.

- Хто такий Павло Вікторович Закревський?

Від покладеного запитання в мене аж очі стали більшими удвічі. Здивування разом із недовірою промайнуло в голові.

- Бачу по виразу обличчю, що це твій знайомий. – він зробив паузу, а потім продовжив: – Хто він для тебе?

- Арсене, навіщо ти в мене це питаєш? Ти ж знаєш відповідь на це запитання.

- Знаю, але хочу почути це від тебе. І бажано в усіх деталях.

- Для чого? – спокійно запитала.

Я хотіла почути відповідь. Сподівалася почути відповідь, що задовільнить мене.

- Ніко, люба, послухай я планую з тобою одружитися, тому хочу знати все про тебе і про те, що з тобою пов’язано.

Від почутого я аж зашарілася. Мені стало ніяково і водночас так тепло на душі, що серце почало битися швидше, а бажання зростало щосекунди, щоб поцілувати його. На очах відразу виступили сльози. Сльози щастя.

- Ти це серйозно? – перепитала його.

- Ніко, я схожий зараз на того хто жартує? – він сказав це таким ніжним тоном, але із серйозним виразом обличчя, чим нагадав мені Хорса. Кінь часто хмурився та був серйозним, але я завжди знала, що він дуже добрий, чуйний та ніжний всередині.

- Хахаха! – я засміялася вголос, чим здивувала Арсена. – Вибач, просто ти зараз став схожим на…ні, не буду казати. – Я прикрила рот рукою, щоб приховати свою усмішку, але це було дуже складно.

- Та кажи вже на кого я схожий. – він закотив очі до неба та сперся на спинку крісла.

- Лиш ти не будеш на мене ображатися, гаразд?

- Кажи. – зітхнувши, промовив.

- На Хорса.

- На коня, прекрасно. Ніко, чудово. Ще такого компліменту я не отримував за життя.

- Ну, любий, ти обіцяв не ображатися на мене. – я встала з крісла та підійшла до нього, щоб обйняти.

- А хто сказав, що я ображаюся? – він сказав це низьким басом та розвів руками в боки, щоб обійняти мене у відповідь. – То, що? Розкажеш мені хто такий Павло Вікторович Закревський?

Я вмостилася в нього на колінах і почала розповідати все, що знала і чула від рідних.

- Павло Закревський – це мій дідусь, тобто батько моєї матері. Він великий бос мафії. У нашій країні їх є три, і всі вони між собою дружать. Моя мати до тепер спілкується з їхніми сім’ями та дружить з їхніми дочками. Мій дідусь дуже сильно кохав свою дружину. Він був готовий все віддати за неї та свою дочку, а тепер ще й внучку. У моєї матері та дідуся були дуже теплі та міцні відносини, не такі як в мене з моїм батьком чи з матір’ю. Але все зламалося, коли на очах доньки вбили її маму. Це було викрадення. Спочатку Інна, моя мати, була в повному жаху, коли їх двох викрали. Мій дідусь відразу поспішив їх рятувати. Знайшов, побіг до них. Там була якась суперечка між ним та його ворогом, потім вони йшли на примирення і той чоловік був готовий відпустити мою бабусю та маму. Проте, один з працівників того ворога на такий поворот подій був не готовий. Він підняв пістолет, це помітив дідусь і чкурнув до бабусі, щоб прикрити її собою, або врятувати, тоді його відволікли на долю секунди: "Ти будеш страждати вічно." – промовив це його ворог і направив пістолет на його доньку, тобто мою маму. Одним пострілом мій дідусь застрілив свого ворога, але тоді він і втратив свою кохану. Потім вистрілив і в того, хто вбив мою бабусю, але легше на душі не стало від цього. Моя мама ображалася на батька, але їхній зв’язок був настільки сильний, що це тривало недовго. Я пригадую, що дуже любила гратися зі своїм дідусем. Він дуже любив і любить до тепер мене і маму. При останній зустрічі Інни та Павла Вікторовича вони дуже сильно посварилися. Мама дотепер не може його пробачити, що тоді не врятував він матір.