Глава 20

Арсен

Коли відвіз Ніку на роботу, тоді сам поїхав у свій офіс, щоб зробити засідання з працівниками компанії. Потрібно обговорити багато питань та зрозуміти, що коїть останнім часом з нашою безпекою у сервісі та в додатку. По дорозі я почув, що до мене хтось телефонує, тому включив по блютузу дзвінок.

- Слухаю. – одразу почав розмову.

- Брате, здоров. – почув я рідний голос Святослава.

- Ти щось хотів?

- А, що? Брат не може просто подзвонити до свого брата?

- Брат може, а ти – ні.

- Чого ти такий незадоволений?

Цим питання він ніби заглянув мою душу. Я справді незадоволений. Сьогодні, як побачив Ніку в тій кружевній піжамі, то ледь дах мені не зірвало. Її неповторний запах пробирався під шкіру та заповнював все моє тіло. Я хотів її, бажав її.

- Нічого. То що ти хотів?

- Не хочеш з братом пограти баскетбол? Давно ми не влаштовували турніри один на один.

- Гаразд. Кажи час.

- Сьогодні тобі вийде?

- Ми вечером поїдемо до Клер та Кирила в гості. – одразу попередив я брата.

- Ого, я радий за вас. – Свят дуже радісним голосом промовив. Він справді радий.

- Дякую.

- Я думаю, що десь о шістнадцятій годині буде добре, правда ж? Ви ж будете їхати десь на вечір?

- Так, тоді зустрінемося у тому самому спортивному залі.

- Так, тоді до зустрічі.

Я вимкнув дзвінок, якраз тоді, коли під’їжджав до офісу.

Насторожило мене одне те, що Захар стояв поруч вхідних дверей.

- Арсене Даниловичу, можна вас на декілька хвилин? – одразу з порогу заявив помічник.

- Щось трапилося?

- Так.

- Пройдемо в мій кабінет.

- То, що таке трапилося? – ще раз повторив своє запитання, коли помічник зачинив за собою двері.

- Я знайшов звідки витік даних і до кого він веде.

- До батька? – вирішив, що лиш він на таке здатний.

- Ні.

Тут я здивувався не нажарт. Спочатку не повірив, подумав, що він пожартував, але його вираз обличчя було серйозне, тому – ні.

- До кого?

- До Анатолія Крячка.

- Це хто такий взагалі?

- Я не знаю.

- То виясни. – наказовим тоном сказав.

- Уже шукали інформацію, але нічого не знайшли.

- Як це так?

- Ми самі не знаємо. Таке враження, що це підставна людина, проте всі документи вказують, що ця людина реальна. Ніякого бізнесу, ніяких ворогів. Просто кришталево чиста людина.

- І що? Так, що ж робити?

Я потер свої скроні, а потім очі. Такий рух завжди охолоджував мій розум і він тоді так краще починав працював.

Злість починала брати верх наді мною. Мені хотілося вдарити по столу кулаком, але мій холодний розум казав, що краще так не потрібно робити. 

- Вказане місце його проживання? 

- Так. Ми вже провіряли, але там його немає. Проживає якась жінка бальзаківського віку. 

- Мда… Везе нам по-повному.

- Арсене Даниловичу, що робити далі? – запитав Захар і це питання поставило мене в глухий кут.

- Що робити? – повторив запитання. – Я зараз подзвоню до деяких людей, щоб домовитися про зустріч і тоді вже скажу, що саме робити.

- Як скажете.

Коли Захар вийшов з кабінету, я одразу вирішив подзвонити до Ніки, щоб попередити її.

- Слухаю. – ніжним голосочком сказала Ніка.

- Ніко, люба, мені не вийде сьогодні приїхати у твій офіс.

- Щось трапилося? Можливо, нам приїхати? 

- Ні, можемо просто перенести на якийсь інший день?

- Звісно ж. Тож, уже до Клер та Кирила на вечерю не вийде приїхати?

- Чого це? – здивовано запитав.

- У тебе ж проблеми якісь…

- Ми точно поїдемо, я обіцяю, ще й з братом повинен зустрітися перед тим. – перервав її розмову і сказав.

- Чудово. 

Я відчув як вона усміхнулася, бо навіть її голос став веселішим.

- Тобі потрібна моя допомога? – запитала вона своїм солодким голоском.

- Ні, якщо потрібна буде я звернуся до тебе.