Глава 16

Ніка

Тудум-тудум

Так билося моє серце, коли я згадувала момент з Арсеном. Я до тепер не могла в це повірити. Ми переспали. Коли прокинулася зранку, у будинку Арсена, я не зробила ніякого галасу чи розпочала сварку. Просто дорослі люди. Просто не ті, як колись були. Тому просто я пішла. Навіть не хотілося там знаходитися більше. 

Я сиділа в парку, який знаходився віддалік від кафе, де мала зустрітися з Арсеном. Прохолодний вітерець грався моїми паспами, які вибилися з усього волосся. Мені це подобалося і тому я мимоволі усміхнулася. Попри мене проходили вже люди. Одні йшли на роботу, інші з неї, а деякі перед робочим днем спішили в кафе за чашкою кави чи чаю, щоб освіжитися. Я спостерігала за цим всім і зловила себе на думці: "Кожна людина - унікальна. У кожної чи кожного свої звички, потреби, мрії, бажання. Але жодна людина не є по-справжньому жива, якщо ніколи не кохала. "

- Ех, час йти вже в кафе. - сказала сама до себе, коли поглянула на годинник, який я носила на лівій руці. 

Я неохоче встала з лавки та легкою ходою направилася через дорогу в затишну кав'ярню. Проходивши повз неї, я мимоволі заглянула у вікно і побачила Арсена. Навіть тільки по спині можу його впізнати. Він сидів і трішки дьогався. Нервував? Хвилювався? Чи просто... Годі думати вже просто потрібно зайти на декілька хвилин і головне вийти до того як по щоках потечуть сльози. 

Коли я підійшла до нашого столика, тоді Арсен аж встав із-за столу, щоб привітатися зі мною. 

- Привіт. - він сказав це якось стурбовано. Невже й справді хвилюється? 

- Привіт. 

Він мило себе поводив. Справжній джентельмен. 

- Я взяв ці кекси, надіюся, що сподобаються? - він говорив так, ніби провинився. - А ще чай взяв тобі. 

- Дякую. 

Це все, що промовила. Більше й нічого не потрібно казати. Я потягнулася до кексу, щоб попробувати його на смак і в цей час побачила як погляд Арсена впав на мою ліву руку. На най крім годинника був ще браслет, який подарував мені Арсен. Його я носила завжди, проте при приїзді в Україну чомусь не носила, але зараз знову почала. 

Арсен про чистив горло і тоді промовив:

- Як? 

Від його запитання я здивовано підняла на нього свій погляд. Мені здалося, що я може не зрозуміла його запитання, але все ж таки по його очах було видно, що знаю. 

- Для чого? - знову поставив запитання, проте інше. 

- Цей браслет дорогої мені людини. - усе, що змогла сказати. 

- Ти його часто носила? Там? 

- Навіть в університеті, на парах. 

- Але чому? - таки ніяк не здавався Арсен. 

- Арсене, мені подобається цей браслет. Чому тай чому? Арсене, я тебе кохала. І не могла це викинути. - я починала вде злитися, але швидко мене попустило, коли заглянула в його очі. Те, що там я побачила перевернуло мій світ знову. 

- Кохала? 

Що він хоче почути? Чого добивається? 

- Те, що було вчора, уночі... 

- Було помилкою? - перебив Арсен мене та відвів від мене свій погляд. 

Навіщо він це так казав? Навіщо таким голосом, таким тоном? 

- Арсене,... 

Я навіть не знала, що можна сказати. Чому все так складно. 

- Мій батько... 

- Арсене, я не хочу чути про твого батька нічого. Я знаю, що він тобі сказав. І так справді буде краще для нас двох. - я говорила швидко, навіть не дозволяла йому вставити слово, щоб не збилася з думки і продовжувала далі: - Ми з різних світів. Нічого роки пройшли і ми знову зробили, як ти кажеш помилку, але цього більше не повториться. 

- Ви буде ще щось закачувати? - підійшла до нас дівчина, яка тут працювала і запитала. 

- Можна, будь ласка, води? Простої води без газу. - сказала я. 

- Так, звісно. - вона мило усміхнулася та відійшла від нашого столика. 

- Це все? - запитав нетерпляче в мене чоловік. 

- Напевно. 

Я сказала це і надкусила кекс. Від смаку я аж мило застогнала. Божественний смак. Тоді мене повернуло на декілька років назад. Самі ці кекси я приносила десь-колись Арсенові. Він завжди закочував очі до неба від насолоди і цілував мене у скроні.

Просто по глянула на нього і зрозуміла все без слів. Невже він мене кохає ще? 

- Прошу. - наш зоровий контакт перервала дівчина, яка принесла воду. 

- Пам'ятаєш. - усміхнувся Арсен, дивлячись чітко на мене. 

Серце в грудях пришвидшило свій ритм. Повітря катастрофічно стало не вистачати відразу. 

Так, пам'ятаю. Пам'ятаю всі деталі. Завжди після чаю, кави п'є стакан простої води. Ми сидимо такі близькі одне для одного, але й зовсім різні. 

- Просто я також так роблю. - збрехала. Ніколи не робила до нього. І без нього. 

- Зрозуміло. - він ніжно усміхнувся мені та відбив трішки води. 

По суті ми нічого не обговорили чи вирішили. Навпаки все більше заплуталося.