Глава 14

Арсен

Я бачив Ніку. Дивився і не міг в це повірити. Дівчина стояла біля входу. Спантеличена, але така приваблива та рідна. Її оченята дивилися на мене. Такий здивований та глибокий погляд, який приймав аж до кісток. Ніка боялася ворухнутись. Мені здалося, що вона не дихала, до речі, я також. Усе навколо застигло, зупинилося. Були тільки я і вона. 

- Ні, і я тебе рада побачити! – радісно окликнула Валерія, дружина Грю. Потім підхопила Анет, Марк та його дружина. 

Ніка таки прийшла до тями і відвела погляд від мене. Наш зоровий контакт був втрачений, але те, що ми відчували одне одно я добре знав. Коли я проходив з ніг до голови по її тілу, там виступали сироти. Ніка довго не затримувалася поруч з друзями, просто м'яко кивнула їм, тобто привітала та направилась до мене. Вона йшла дуже граційно, як імператриця. З кожним її крок, Ніка підходила все ближче й ближче, а моє серце все частіше й частіше билося в грудях. 

Вона підійшла до мене близько, але залишила достатню відстань між нами. 

- Привіт. – привіталася вона. 

- Привіт, радий тебе тут бачити. І не сподівано дуже. 

- Для мене також. Але яка різниця як я сюди потрапила, правда? Я тут, і нічого не вдієш. – дівчина мило усміхнулася, прикривши усмішку правою рукою, та знизила плечима. – З днем народження, Арсене. – Вона сказала це щиро. Її голос. Коли вона вимовила моє ім'я, то заприсягаюся, що ледь стримався, щоб не впитися в такі бажані губи своїми. – Це тобі. – Протягнула вона маленьку білу коробочку обгорноту в темно-синню  стрічкою, на якій був такого ж кольору невеличкий бант. – Сподіваюся, що сподобається. 

- Дякую. 

Я легко розв'язав коробку та відкрив її, щоб поглянути на подарунок. Чорна ручка? Я здивовано загнув право брову та запитально подивився на Ніку. 

- Нічого не подумай. Це не просто ручка. 

- Поясни. – я хриплим голосом промовив до дівчини та вирішив ступити до неї ближче. 

- Ось, дивився. Коли ти її відкриєш…– Ніка потягнулася до ручки та мимоволі доторкнулася до моєї руки. 

Вона підняла на мене погляд та стала блукати по моєму обличчю. Крихітка шукала хоть якоїсь реакції, проте, коли нічого не знайшла, то продовжила:

- Ручка і пише дуже гарним чорним чорнилом, але як натиснеш на це, тоді вона зміниться на олівець. Скажи класно? 

Вона радісно усміхнулася, але вже не дивилася на мене. Прочистивши горло, я промовив:

- Ти як знала, що мені потрібна ця ручка-олівець. Я знаю цю модель. Досить дорога штука. 

- Це ж подарунок. – вона стиха промовила та знову не дивилася на мене. 

Вона потупила свій погляд на свої підбори. Я вирішив, що хочу, щоб вона поглянула на мене, тому піддався пристрасті та протягнувся до її підборіддя. Закинув її обличчя догори та змусив подивитися на мене. Від доторку моїх пальців до її тендітної, м'якої шкіри, тоді аж розряд пішов по цілому тілі. Вона із своїх красивих вій глянула на мене та трішки привідкрила губи, ніби щось хотіла сказати. 

- Ходімо за стіл. – промовив я, бо не хочу на людях заходити далі. 

Я відпустив її підборіддя, поклав подарунок на стіл, до інших, та направився до столу, де гучно розмовляли друзі. Свят та Лада теж привітали мене і вручили свій дарунок і тоді ми всі приступили, що поїсти. Попереду нас чекає дуже гарно проведений час. Це я обіцяю собі. 

Ніка

Сиджу за святковим столом і не розумію як це трапилося. Як так вийшло? Чому я не подарувала подарунок, не розвернулася і не пішла звідси, грюкнувши дверима та заблокувавши своїх друзів всюди, де це лиш можливо? Чому сиджу за столом? Чому тремчу від кожного Арсе нового погляду на мене? Чому відчуває дивне тепло внизу живота? Чому все так зі мною? За що? Чим я так провинилася? І цікаво, перед ким? 

- Дозвольте з вами познайомитися, якщо не помиляюся, Ніка, так? – промовив до мене досить таки симпатичний чоловік, десь у роках Арсена. Він сидів навпроти мене зі своєю Дівчиною. 

- Не помиляєтеся. – я щиро усміхнулася та поклала столови прибули на стіл. 

- Я – Матвій, найкращий друг Арсена. 

Оце мене вибило з колії. Мене посадили поруч з найкращим другом? Що за підстава така-то? 

- Дуже приємно. 

- А це моя дівчина – Аміна. – він показав на світловолосу дівчину, яка щиро мені усміхнулася та кивнула головою, у знак привітання. – Я багато про вас чув від Арсена. 

При згадці цього іменні, моє серце шалено почало битися об грудну клітку. Ну, і до чого він веде? Якщо і він почне нас зводити, то я нічого кращого не знайду, як знову втікти, але вже дуже далеко і назад не повернуся. Бо я прекрасно знаю, що один чоловік ніяк не дозволить нам бути разом, – батько Арсена. Він буде проти всього, що пов'язано зі мною. 

- А я нічого не чула про вас. Давно ви знайомі? – з цікавістю запитала. Мені подобалася їхня компанія, тож це розумно підтримувати розмову. 

- Десь п'ять років. 

Одразу знайшов собі друга. Це добре.