Глава 10

Ніка

Я поспіхом йшла до свого автомобіля. Коли сіла за кермо, тоді руки починали трястись. Мої емоції почали виходити на зовні. Так тривало декілька хвилин, а тоді я спокійно завела автомобіль та поїхала за круасанами для Клер. 

Приїхавши на парковку, поруч з будинком, я пішла всередину. Вирішила сьогодні піднятися по сходах і трішки відволіктися. Я йшла і рахувала сходинки. Мені ставало дедалі не зрозуміло. Чому? Бо я не розуміла, що мені робити далі. Коли Арсен мені сказав, що дівчинка його племінниця, а Оля – колишня, тоді перед очима з'явилася одна картина. Коли я сиділа у великому кабінеті батька Арсена і трусилася від страху. Мені страшно, що його батько знову з'явиться і щось зробить для того, щоб я не була поруч з його сином. Я завжди комусь заважала. То батькові, коли він працював. То мамі, і вона втратила себе саму, бо була зі мною в дитинстві. Навіть перед бабусею я відчуваю провину. Перед друзями, перед рідними. Завжди я заважала. ТІЛЬКИ Я. 

- Ніко, усе добре? – мене вирвала з думок Клер, яка дивилася на мене великими очима. – Ти вже хвилину не відпускаєш дзвінок. 

- Вибач. – сказала, коли тряхнула головою. – Я просто задумалася. Я купила смачнющі круасани. 

- Ніко? 

- Тобі заварити чаю? Чи може зробити лате? – я почала переводити тему. 

Мені було страшно їй щось розповідати. Клер єдина людина, яка завжди мене поважала, вислуховувала та не винила мене ні в чому. 

- Ніко?! – зупинила мене Клер та погрожуючи подивилася. 

- Клер, можна я все розповім, коли підемо на прогулянку? 

- Ніяких прогулянок. 

- Клер, ти ж хочеш дізнатися? Тоді підеш вечером на прогулянку. І тобі це піде на користь і мені також. 

- Добре, вмовила. – вона відпустила мою руку та здалася. 

- Ти щось їла недавно? 

- Так. 

- Тоді, спочатку позаймаємося, а потім винагородою нехай буде щось солоденьке. Згода? 

- Добре. – якось весело промовила. Мені здалося, що вона так сказала, бо не хотіла мене ображати. За це я дякую її. 

Спочатку я посадила її на тренажер-велосипед, там вона позаймалася десять хвилин. Потім ми робила вправи, які прописав лікар для Клер. 

- На сьогодні достатньо. – повідомила я Клер. – Ти дуже молодець. 

- Нарешті. Мені досить сьогодні. – вона вимучена, але весело це промовляла. 

- Ти знаєш, що кожного дня потрібно збільшувати нагрузки. 

- Добре, добре. Ти, коли входиш у роль тренера – то дуже страшна жінка стаєш. 

- Чого? 

- Ти образилася? Ніко, я жартували просто. Ніко? У тебе сльози. Ніко, що трапилося? 

- Клер, коли Арія приїде разом з Кирилом? – вибираючи сльози, я вирішила перевести тему і запитала те, що перше спало на думку. 

- Сьогодні вечером. Проте, Кирило ще поїде на одну зустріч. Я розумію що він має допомагати батькові, але це трішки вже занадто. Тобі так не здається? 

- Клер, послухай. Я знаю батьків Кирила ледь не все своє життя. Воно такі люди, це просто потрібно прийняти. Проте, ти ж знаєш, що вони тебе люблять. Просто в них зараз проблеми почалися. 

- Вони нічого не розповідали. – у цей час подруга почала себе відчувати винною. 

- Просто вони переживають за тебе. Не хочуть, щоб ти хвилювалася. А тут є я. Я поруч і завжди готова тобі допомогти. Ти ж знаєш? 

- Знаю, знаю. 

Нашу розмову перервав телефонний дзвінок.

- Я зараз подам тобі телефон.

- I'm listening (Слухаю.)... Yes, Nika is with me. (Так, Ніка зі мною.)...Okay, I'll wait for you. (Гаразд, тоді буду чекати)... I love you too. (І я тебе люблю.) – коли розмова закінчилася, Клер усміхалася на всі тридцять два зуби. – Що? – запитально глянула вона на мене.

- Нічого, просто ти завжди так світишся, коли з ним розмовляєш.

- Справді? – я кивнула в знак. – А я й не помічала.

Клер потрібно було трішки відпочити, тому вирішили перекусити круасанчиками з чайочком. Через годину приїхав Кирило та привіз Арію. Він хотів довше провести час зі своєю дружиною, але ніяк не вийшло, йому потрібно було їхати вже. 

-Аріє, йдемо гуляти? – запитала я у дівчинки, яка чемно сиділа та дивилася мультик, який йшов по телевізорі. 

- Yes, but the cartoon is not over yet. (Так, але мультик ще не закінчився.) 

- You look at this child.  Since when did she like cartoons? (Ти подивися на цю дитину. Відколи вона полюбила мультики?) – запитала я в подруги. 

- Since we came here. (З тих пір, як ми заїхали сюди.) 

- Скільки мультики ще будуть йти? – запитала вже в похресниці. 

- Ще десять хвилин. Не можеш почекати? – вона заговорила так, ніби вже доросла людина. Мені аж ніяково стало. 

- Залиш її. – почула я позаду себе голос Клер. – Ходи, вип'єш ще чаю.