Глава 4

Ніка

Я впевненою ходою йду вперед по коридором татового офісу. Хоч мені зараз страшно, але я крокую. Спитаєте, чому страшно? Та тому, що саме зараз я маю дати відповідь своєму батькові. Чи зможу я правильно обрати? 

- Добрий дня, пані Коваленко. – привітно промовила до мене та товариства секретарка. – А точніше, з приїздом. 

- Дякую. – у відповідь я ще мило посміхнулася. 

Ця жінка ніколи мене не дратувала, як деякі тутешні мадами. Проте, зараз її усмішка мені здавалася аж занадто нудотно-солодка. 

- Євген Данилович у себе? 

- Так, так, звісно. 

Зробивши глибокий вдих та видих, я постукала у двері, а за тим увійшла всередину. Батько як зазвичай сидів за своїм столом та перебирав якісь папери. Почувши якісь сторонні звуки, він не підняв голову, а просто заговорив. 

- Світлано, я ж казав, щоб ти мене зараз не турбувала. Ти не можеш сама зібрати всі потрібні папери? 

- Знаю, проте ваша донька все руйнує. – промовила, вдаючи писклявий голос Світлани. 

- Доню, ти приїхала. – батько встав з-за столу та швидким темпом підійшов до мене. Він сильно-сильно обійняв мене та поцілував у скроню. – Я сумував за тобою. 

- І я татусю. – обійнявши його, я все ж таки вирішила розпочати розмову про моє майбутнє. – Я не просто так одразу ж явилася до тебе.

- Звісно ж, аякже без цього. – усміхнено промовив батько. Саме таку усмішку я пам'ятаю в дитинстві, коли він брав на ручки і підкидав високо-високо. Дитинство закінчилося для мене давним-давно, а минуло ніяк не хоче мене відпускати.

- Я довго обмірковувала як же мені краще вчинити. І те, що я вирішила, надіюся ти одобриш, бо Алекс погодився зі мною.

- Я прийму будь-яке твоє рішення і впевнений, що воно буде найкраще.

- Ти спочатку послухай, а потім скажи, що думаєш. – сухо попередило батька. 

На один момент мені здалося це, що він так довіряє мені, то якось не правдоподібно. Не вразило мене. Або ж я таки змінилася за весь цей час. П’ять років змінюють людину, і загартовують її характер.

- Я збираюся очолити нашу компанію, як ти того й хотів, проте тут будуть деякі нюанси, які можуть тобі не сподобатися, бо я не знаю наскільки ти готовий жертвувати.

- Говори далі. – промовив батько. У його голосі не було нот роздратування, а навпаки мені здалося, що він дуже зацікавлений.

- Ти знаєш, що кар’єра зараз для мене дуже важлива і я ніколи не можу всидіти на місці, тобто нашій компанії потрібно просуватися на новий рівень, а саме на закордонний ринок. Тому найкращим рішення було б співпрацювати з компанією Алекса. – я зробила глибокий вдих та видих і стала чекати реакції батька.

- Мені подобається, що дальше. – він без емоційно вичавлював із себе слова. На якусь долю секунди я справді повірила в те, що йому ані на грам не цікаво.

- Я буду працювати до тих пір, поки не виконаю доручення Алекса, опісля я повернуся в США і звідти буду керувати компанією. Тому, що мені запропоновано партнерство.

- Алекс запропонував тобі партнерство? Стати його партнером? – запитально дивився на мене тато, а в очах виднівся вогник радості.

- Так.

- Вітаю, горджуся своєю маленькою квіточкою.

Мій батько і так старається бути ніжним та хвалити мене, проте в нього це не дуже виходить, адже він не любить емоційність. Тато трішки закрита людина, і не звик показувати свої справжні емоції. Це настільки його поглинуло, що він навіть сім’ї себе справжнього не завжди показував.

- Дякую. – усміхнено промовила я до татуся. – То як тобі в загальному?

- Мені все подобається, крім одного.

Батько встав з-за столу та підійшов до вікна. Його мовчання мені здавалося вічним. Я не розуміла причину його такої реакції. Проте, через декілька секунд до мене дійшло.

- Повернення в США. 

- Я б на твоєму місці не спішив з цим рішенням.

- Тату, якби ти був на моєму місці і побачив те, що побачила я… – я перервала свой потік слів, бо відчувала, що сльози починали накопичуватися в кутиках очей і від цього на душі ставало гірно.

- Я не знаю причину, і що ти там побачила, але прошу не потрібно спішити. Просто пообіцяй.

- Гаразд.

З цим словом я вийшла з татового кабінету та попрямувала на вихід. По дорозі я ловила здивовані погляди робітників у нашій компанії.

"Скоріше за все, що Світлана забула попередити, а точніше сказати усім, що я вже прибула." – подумки зауважила.

 Ну, нічого, коли я буду тут гендиректором, то прийдеться переглянути персонал, і то дуже ретельно. Коли вийшла з компанії, то здивувалася, що подруга ще чекала на мене. Чомусь мені здалося. що вона вже поїхала додому.

- Ладо, щось трапилося? – одразу запитала.

- Чого би це? – здивовано дивилася на мене подруга.

- Напевно того, що ти казала, що поїдеш додому.