Розділ 7: Таємниця Часу

Коли вони вийшли з печер, денне світло спочатку засліпило їх. Софія прикрила очі рукою, даючи їм звикнути до яскравого сонця після темряви підземних тунелів. "Де ми?" - запитала вона, роздивляючись навколо. Вони опинилися на високому пагорбі, звідки відкривався вид на засніжену долину. Вдалині виднівся темний ліс, над яким клубочився дивний туман. "Це і є Ліс Забутих Спогадів," - відповів Тінкербелл, вказуючи на темну лінію дерев. "Нам пощастило - ми вийшли якраз з того боку, куди нам потрібно." Софія дістала компас прабабусі. Стрілка впевнено вказувала на ліс. "Але до повного місяця залишилося менше доби," - стривожено сказала Сніжинка. "Нам треба поспішати." Вони швидко рушили вниз схилом. Йти було нелегко - сніг був глибоким, а схил крутим. Кілька разів Софія мало не впала, але її друзі допомагали їй утримувати рівновагу. "А що як Морозний Король знову спробує нас зупинити?" - запитала вона, коли вони нарешті спустилися в долину. "Після нашої останньої зустрічі йому потрібен час, щоб відновити сили," - відповів Тінкербелл. "Але це не означає, що він не міг послати когось іншого." "Або щось інше," - додала Сніжинка похмуро. Чим ближче вони підходили до лісу, тим холоднішим ставало повітря. Але це був не звичайний холод - він пробирав до самих кісток, змушуючи тремтіти не тільки тіло, але й душу. "Це магія забутих спогадів," - пояснила Сніжинка, помітивши, як Софія щулиться від холоду. "Вона впливає на всіх по-різному. Для когось це просто дискомфорт, а для когось - справжні муки." "Чому?" "Бо кожен має щось, що хотів би забути," - відповів Тінкербелл тихо. "І ліс... він знає про це. Він зберігає всі забуті спогади світу - і хороші, і погані. Але найчастіше люди забувають саме те, що приносить біль." Софія задумалась над його словами. У неї теж були спогади, про які вона воліла не думати. Наприклад, про той день, коли вона дізналася, що її батьки не повернуться... "Не дозволяй минулому захопити тебе," - перервала її думки Сніжинка. "Пам'ятай - ми тут заради майбутнього. Заради Різдва." Софія кивнула і міцніше стиснула обидва кристали, що висіли у неї на шиї. Вони злегка пульсували, наче відчуваючи наближення третього. Коли вони підійшли до перших дерев лісу, сонце вже хилилося до заходу. Стовбури були такими високими і товстими, що здавалося, ніби вони підпирають саме небо. Але найдивнішим було те, що на їхній корі можна було побачити обличчя - вони з'являлися і зникали, наче примари. "Це... це люди?" - прошепотіла Софія. "Їхні спогади," - відповіла Сніжинка. "Кожне дерево зберігає тисячі забутих моментів." Вони обережно рушили між деревами. Під ногами шелестіло опале листя, але воно було не звичайним - кожен листок світився слабким сріблястим світлом і, коли на нього наступали, видавав тихий шепіт, наче уривок чиєїсь розмови. "Тримайтеся разом," - попередив Тінкербелл. "У цьому лісі легко загубитися. І не тільки фізично..." Софія розуміла, що він має на увазі. З кожним кроком вона відчувала, як спогади намагаються проникнути в її розум - образи, звуки, емоції, які вона давно поховала глибоко в серці. "Як ми знайдемо Кристал Доброти?" - запитала вона, намагаючись відволіктися від нав'язливих видінь. "Він повинен бути в самому серці лісу," - відповіла Сніжинка. "Там, де всі спогади зливаються в одне." Вони йшли все глибше в ліс. Сутінки згущувалися, але темрява тут була особливою - наповненою мерехтливими вогниками спогадів. Час від часу вони бачили примарні фігури, що пропливали між деревами - відображення чиїхось забутих моментів. Раптом Софія почула знайомий голос. Вона різко зупинилася, прислухаючись. "Софійко, люба, ми скоро повернемося..." "Мамо?" - прошепотіла вона, повертаючись на голос. "Софіє, ні!" - крикнула Сніжинка. "Це пастка! Ліс показує тобі те, що ти найбільше хочеш побачити!" Але було пізно - Софія вже побігла на голос, зникаючи між деревами. "За нею!" - скомандував Тінкербелл, і вони кинулися навздогін. Софія бігла, не розбираючи дороги. Голос її мами лунав то тут, то там, ведучи її все глибше в ліс. Час від часу вона бачила знайомі постаті - її батьки, усміхнені і щасливі, манили її за собою. "Це не справжнє," - шепотів якийсь голос у її голові. "Це лише спогади..." Але серце відмовлялося слухати розум. Вона продовжувала бігти, поки не опинилася на невеликій галявині. Тут видіння зникли, залишивши її саму в оточенні високих дерев. "Мамо? Тату?" - покликала вона, але у відповідь була лише тиша. Раптом повітря навколо похолоднішало, і з тіней вийшла знайома постать. "Бідна маленька Софія," - пролунав насмішкуватий голос Морозного Короля. "Так сумує за батьками, що готова повірити будь-якій ілюзії." "Ти!" - видихнула Софія, відступаючи. "Але... як?" "О, цей ліс - ідеальне місце для мене," - посміхнувся він. "Тут так багато болю, так багато забутих страхів і розбитих надій. Я живлюся ними, вони роблять мене сильнішим." Софія озирнулася, шукаючи шлях до втечі, але галявина була оточена стіною темряви. "Навіщо тікати?" - запитав Морозний Король, наближаючись. "Я можу дати тобі те, чого ти найбільше хочеш. Я можу повернути твоїх батьків..." "Брехня!" - крикнула Софія, але її голос тремтів. "Правда. З силою всіх чотирьох кристалів я зможу зробити будь-що. Віддай мені свої кристали, і твоя родина знову буде разом." Софія відчула, як сльози навертаються на очі. Частина її хотіла повірити йому, віддати кристали, отримати назад своїх батьків... Але тут вона згадала слова бабусі про те, що справжня магія - в серці. І в її серці зберігалася не тільки туга за батьками, але й любов до них, їхні уроки, їхня мудрість. "Ні," - сказала вона твердо. "Мої батьки навчили мене, що не можна отримувати щось ціною чужого щастя. Якщо я віддам кристали, Різдво буде знищене, а з ним - радість мільйонів дітей. Я не зроблю цього." Морозний Король скривився: "Дурна дівчинко! Ти пошкодуєш про свій вибір!" Він здійняв руки, і темрява навколо галявини почала згущуватися, перетворюючись на страхітливі образи - всі страхи і кошмари, які Софія коли-небудь переживала. Але цього разу вона була готова. Кристали на її шиї засяяли - Кристал Віри відганяв темряву, а Кристал Радості наповнював серце теплом і силою. "Не підходь!" - крикнула вона, і її голос прозвучав набагато сильніше, ніж вона очікувала. У цей момент крізь темряву пробилися два знайомі голоси: "Софіє!" "Ми йдемо!" Це були Сніжинка і Тінкербелл. Вони прорвалися крізь темну завісу, несучи з собою світло і надію. Морозний Король відступив, засичавши від злості: "Це ще не кінець! Ви не дійдете до серця лісу! Ваші власні страхи і сумніви зупинять вас!" Він розчинився в темряві, залишивши після себе лише холодний сміх. Софія кинулася обіймати своїх друзів: "Як ви мене знайшли?" "Твої кристали," - пояснила Сніжинка. "Їхнє світло провело нас крізь темряву." "А ще ми чули твій голос," - додав Тінкербелл. "Коли ти відмовила Морозному Королю... це була справжня сила, Софіє. Сила доброти і любові." Софія відчула, як її щоки червоніють: "Я просто... я згадала все, чому навчили мене батьки. І зрозуміла, що вони б пишалися мною, якби я зробила правильний вибір." "Вони б пишалися," - м'яко сказала Сніжинка. "І пишаються, де б вони не були." Вони озирнулися навколо. Галявина виглядала інакше - темрява відступила, і тепер можна було побачити, що дерева тут утворюють правильне коло. "Дивіться!" - вигукнув Тінкербелл, вказуючи на землю. Посеред галявини був невеликий кам'яний круг, покритий дивними символами. Коли Софія підійшла ближче, символи почали світитися. "Це місце..." - прошепотіла Сніжинка. "Це не просто галявина. Це вхід до серця лісу!" "Але як нам відкрити його?" - запитала Софія. "Думаю, я знаю," - відповів Тінкербелл, розглядаючи символи. "Це древні руни. Вони розповідають історію про силу спогадів і важливість прощення." "Прощення?" "Так. Бачиш, Ліс Забутих Спогадів - це не просто сховище забутих моментів. Це місце, де можна примиритися з минулим, прийняти його і відпустити біль." Софія замислилась. Можливо, саме тому ліс показав їй батьків? Не щоб змусити страждати, а щоб допомогти прийняти їхню відсутність? Вона підійшла до кам'яного круга і опустилася на коліна. Кристали на її шиї почали світитися яскравіше. "Я... я сумую за вами," - прошепотіла вона, і її слова, здавалося, відгукнулися в кожному дереві навколо. "Кожного дня. Але я знаю, що ви хотіли б, щоб я була сильною. Щоб я продовжувала жити і робити добро. І я обіцяю - я зроблю все, щоб ви пишалися мною." Сльози покотилися по її щоках, але це були не сльози суму - це було очищення, прийняття, прощення. Раптом символи на камені засяяли ще яскравіше, і земля під ними почала розступатися, відкриваючи сходи, що вели вглиб. "Ти зробила це!" - вигукнула Сніжинка. "Ти знайшла шлях до серця лісу!" Вони обережно спустилися сходами. Тунель був освітлений тим самим сріблястим світлом, що і листя нагорі. На стінах можна було побачити тисячі облич - всі спогади, які зберігав ліс, дивилися на них. Нарешті вони дійшли до великої підземної зали. Її стіни були зроблені з якогось прозорого матеріалу, через який просвічувало коріння дерев. А в центрі, на постаменті з білого каменю, лежав він - Кристал Доброти. Він був схожий на інші два кристали, але світився м'яким зеленим світлом, наче молоде листя навесні. "Він прекрасний," - прошепотіла Софія, підходячи ближче. Але щось було не так. Навколо постаменту клубочився темний туман, і в ньому можна було розгледіти обриси фігур. "Обережно," - попередив Тінкербелл. "Це останнє випробування. Кристал Доброти не можна просто взяти - треба довести, що ти гідна його." З туману почали виходити постаті - примарні, напівпрозорі, але цілком впізнавані. Це були всі ті, кого Софія коли-небудь образила, кому завдала болю, навіть ненавмисно. "Я... я не хотіла," - прошепотіла вона, відступаючи. "Знаємо," - відповіли постаті хором. "Але біль залишився. Що ти можеш сказати на своє виправдання?" Софія глибоко вдихнула. Вона згадала все, що пережила в цьому лісі, все, що зрозуміла про прощення і прийняття. "Я не буду виправдовуватися," - сказала вона твердо. "Я зробила помилки, і мені шкода. Але я вчуся на них. Кожен день я намагаюся стати кращою, добрішою, уважнішою до інших. І я прошу пробачення - у всіх, кому коли-небудь завдала болю." Постаті завмерли, а потім почали світитися теплим світлом. "Ти зрозуміла головне," - сказали вони. "Справжня доброта починається з чесності перед собою і здатності визнавати свої помилки. Підійди до кристалу." Туман розвіявся, і шлях до постаменту став вільним. Софія підійшла і простягнула руку до Кристалу Доброти. Коли її пальці торкнулися його поверхні, всі три кристали засяяли одночасно, створюючи веселку кольорів - білий від Кристалу Віри, рожевий від Кристалу Радості і зелений від Кристалу Доброти. "Три з чотирьох," - прошепотіла Сніжинка. "Тепер залишився тільки..." "Кристал Магії," - закінчив Тінкербелл. "Який все ще в Морозного Короля." "І він знає, що ми прийдемо за ним," - додала Софія, обережно одягаючи третій кристал на шию поруч з іншими. Вони піднялися назад на галявину. Ніч вже настала, і повний місяць освітлював ліс срібним світлом. Але тепер це місце не здавалося таким страшним - можливо, тому що Софія навчилася приймати і відпускати свої страхи. "Куди тепер?" - запитала вона, дивлячись на своїх друзів. "До замку Морозного Короля," - відповів Тінкербелл. "Це буде найважче випробування з усіх." "Але ми будемо з тобою," - додала Сніжинка. "До кінця." Софія кивнула, відчуваючи, як три кристали на її шиї пульсують в унісон, наче б'ється одне велике серце. Вона знала, що попереду її чекає найскладніша битва, але була готова до неї. Бо тепер вона розуміла - справжня сила не в магії кристалів, а в тому, що вони символізують: віра в добро, радість життя і доброта до інших. І поки ці якості живуть в її серці, вона непереможна. "Ходімо," - сказала вона, і вони рушили через ліс, залишаючи позаду Галявину Забутих Спогадів і прямуючи назустріч своїй останній пригоді. Місяць освітлював їхній шлях, а три кристали світилися, як маяки надії в темряві. Десь далеко, в своєму крижаному замку, Морозний Король відчув їхнє наближення і почав готуватися до останньої битви. Але цього разу все буде інакше. Бо тепер Софія знала - справжня магія народжується з любові, прощення і доброти. І проти цієї сили навіть найхолодніше серце безсиле.