Розділ 5: Подорож до Крижаної Вершини

Сонце ледве встигло піднятися над горизонтом, коли Софія з друзями вийшли з порталу прямо перед брамою Королівства Північного Сяйва. Холодне повітря обпікало обличчя, а вітер пронизував до кісток, незважаючи на теплий магічний шарф. "Нам потрібно поспішати," - сказала Сніжинка, створюючи невеликий сніговий вихор, щоб краще оглянути околиці. "До повного місяця залишилося менше доби, а шлях до Крижаної Вершини неблизький." Софія дістала компас прабабусі. Стрілка впевнено вказувала на найвищу гору, чия вершина губилася в хмарах. Навіть здалеку було видно, як навколо неї бушує снігова буря. "Як ми туди дістанемося?" - запитала вона, відчуваючи, як тривога стискає серце. "Схоже, там справжній шторм." "Саме тому нам потрібна допомога Крижаної Принцеси," - відповів Тінкербелл. "Тільки вона знає безпечний шлях через бурю." Вони швидко попрямували до крижаного палацу. Цього разу він здавався ще величнішим - його шпилі виблискували в променях ранкового сонця всіма кольорами веселки, а стіни відбивали північне сяйво, створюючи неймовірну гру світла. Крижана Принцеса вже чекала на них у тронній залі. Її сукня, здавалося, була зіткана з самого північного сяйва, а корона виблискувала, як найчистіший лід. "Я знала, що ви повернетеся," - сказала вона з легкою усмішкою. "І знаю, навіщо. Ви шукаєте шлях до Крижаної Вершини." "Так," - кивнула Софія. "Нам потрібно знайти останній кристал до того, як місяць стане повним. Інакше..." "Інакше Різдво буде втрачено," - закінчила Принцеса. "Я знаю. І допоможу вам. Але спершу ви повинні знати - шлях до вершини небезпечний не лише через бурю. Там, нагорі, магія Морозного Короля найсильніша. Він буде чекати на вас." Вона підвелася з трону і підійшла до великого крижаного дзеркала, що висіло на стіні. Торкнувшись його рукою, вона змусила поверхню дзеркала затуманитися, а потім у ньому з'явилося зображення гори. "Дивіться уважно," - сказала Принцеса. "Є три шляхи до вершини. Перший - через Долину Крижаних Вітрів. Він найкоротший, але й найнебезпечніший. Вітри там такі сильні, що можуть підняти в повітря навіть велику людину. Другий шлях пролягає через Печери Відлуння - заплутаний лабіринт під горою. Там тепліше, але печери повні пасток і оманливих видінь. І третій шлях - через Сходи Хоробрих - древні сходи, вирізані в льоду самою горою. Вони ведуть прямо до вершини, але кожен крок - це випробування вашої сміливості та рішучості." Софія уважно вдивлялася в зображення, намагаючись запам'ятати кожну деталь. "Який шлях ви порадите?" Крижана Принцеса задумливо подивилася на неї: "Це маєш вирішити ти сама. Кожен шлях має свої небезпеки і свої переваги. Але я можу дати вам дещо, що допоможе." Вона підійшла до старовинної скрині, що стояла біля трону, і дістала звідти три предмети: маленький срібний дзвіночок, кристальну флейту і тонкий шарф, що мерехтів, як північне сяйво. "Дзвіночок допоможе вам знайти правильний шлях, якщо ви заблукаєте," - пояснила вона, передаючи предмети Софії. "Флейта може заспокоїти найлютіші вітри, якщо зіграти на ній правильну мелодію. А шарф... він захистить від найсильнішого холоду, навіть від магії Морозного Короля. Але пам'ятайте - кожен з цих предметів можна використати лише один раз." Софія обережно склала подарунки в рюкзак. "Дякую вам." "Не дякуй," - відповіла Принцеса. "Просто повернися з перемогою. Час спливає, і магія слабшає з кожною годиною." Вони попрощалися з Принцесою і вийшли з палацу. Надворі вже розгулялася заметіль, і навіть магічний шарф не міг повністю захистити від пронизливого вітру. "То який шлях обираємо?" - запитав Тінкербелл, намагаючись перекричати вітер. Софія ще раз подивилася на гору, що височіла перед ними. Три шляхи - і кожен міг виявитися як рятівним, так і згубним. Вона торкнулася кристалів на шиї - вони злегка пульсували, наче намагаючись щось підказати. "Печери," - нарешті сказала вона. "Підемо через печери. Так ми хоча б будемо захищені від бурі." "Але ж там повно пасток," - занепокоїлася Сніжинка. "Так," - кивнула Софія. "Але у нас є дзвіночок, щоб не заблукати. І... я відчуваю, що це правильний шлях." Вони рушили до підніжжя гори, де темніли входи до печер. Чим ближче вони підходили, тим сильнішим ставав вітер, наче гора намагалася відігнати непроханих гостей. Але Софія йшла вперед, міцно стискаючи в руці компас прабабусі. Вхід до печер виявився величезним порталом, вирізьбленим у льоду. Древні руни прикрашали арку входу, а всередині клубочився дивний туман, що світився слабким блакитним світлом. "Готові?" - запитала Софія, озираючись на друзів. "З тобою - завжди," - відповіла Сніжинка, сідаючи їй на плече. Тінкербелл дістав свій чарівний компас і кивнув: "Вперед!" Вони ступили в туман, і одразу ж навколо все змінилося. Температура стала помітно вищою, а світло, що йшло від кристалів у стінах, створювало химерні тіні. Звуки їхніх кроків відбивалися від стін, перетворюючись на дивну музику. "Тримайтеся разом," - прошепотів Тінкербелл. "У цих печерах легко загубитися." Вони йшли довгим коридором, який то розширювався, перетворюючись на величезні зали, то звужувався настільки, що доводилося йти боком. Кристали в стінах змінювали колір - то ставали червоними, як рубіни, то синіми, як сапфіри, то зеленими, як смарагди. Раптом попереду з'явилося роздоріжжя - три тунелі вели в різних напрямках. Над кожним входом світилися різні символи. "Час використати дзвіночок?" - запитала Сніжинка. Софія похитала головою: "Ще ні. Треба берегти його для справді складного моменту." Вона дістала компас прабабусі. Стрілка трохи похиталася і вказала на середній тунель. Вони рушили вперед, але не встигли зробити й кількох кроків, як почули дивний звук - наче хтось співав вдалині. Мелодія була сумною і водночас прекрасною. "Що це?" - прошепотіла Софія. "Печерні сирени," - відповів Тінкербелл. "Вони заманюють подорожніх своїм співом. Не слухайте їх!" Але було вже пізно - спів ставав все гучнішим, і Софія відчула, як її ноги самі несуть її вперед. Картинки з'являлися в її голові - вона бачила маму, живу і здорову, яка усміхалася до неї і простягала руки... "Софіє!" - крикнула Сніжинка, смикаючи її за волосся. "Це не справжнє! Це ілюзія!" Дівчинка струснула головою, намагаючись прогнати видіння. Вона дістала кристали - вони сяяли яскравим світлом, розганяючи темряву і оману. "Тримайтеся за мене," - сказала вона друзям. "Світло кристалів захистить нас." Вони продовжили шлях, і спів сирен поступово затих. Але це було лише початком випробувань. Незабаром вони дісталися до величезної зали, де підлога була вкрита тонким шаром льоду, під яким виднілася безодня. "Як нам перейти?" - запитала Софія, обережно торкаючись льоду ногою. Він здавався достатньо міцним, але хто знає... "Дивіться!" - вигукнув Тінкербелл, показуючи на стіну. Там були вирізьблені слова: "Крок за кроком, серце з серцем, Там де віра - шлях відкритий. Де сумніви - там лід розколотий, Лиш довіра шлях освітить." "Це загадка," - сказала Сніжинка. "Але що вона означає?" Софія задумалася, дивлячись на лід під ногами. І раптом зрозуміла: "Ми повинні вірити! Лід втримає нас, якщо ми будемо вірити в це всім серцем!" Вона зробила крок вперед, міцно стискаючи кристали і думаючи про все, у що вона вірить - у добро, у магію, у дива... Лід під її ногами засяяв м'яким світлом, стаючи міцнішим. "Це працює!" - вигукнула вона. "Йдіть за мною, тільки вірте!" Крок за кроком вони перетнули залу, і кожен їхній крок супроводжувався сяйвом льоду. Коли вони дісталися іншого берега, позаду почувся тріск - лід почав розколюватися. "Тепер я розумію," - сказав Тінкербелл. "Печери випробовують не тільки нашу сміливість, але й нашу віру." Вони продовжили шлях, і печери ставали все складнішими. В одній залі їм довелося пройти між величезними крижаними статуями, які оживали і намагалися схопити їх. В іншій - подолати міст з туману, який матеріалізувався тільки тоді, коли вони робили крок вперед. Нарешті вони дісталися до місця, де всі тунелі сходилися в один величезний зал. Але щось було не так - повітря тут було холоднішим, а тіні рухалися самі по собі. "Він тут," - прошепотіла Сніжинка. "Морозний Король." І справді, з темряви виступила висока фігура в крижаній короні. Але цього разу він виглядав інакше - втомленим і майже... сумним? "Навіщо ти це робиш, дитино?" - запитав він, і його голос був не таким холодним, як раніше. "Навіщо намагаєшся врятувати свято, яке приносить стільки болю? Хіба ти не пам'ятаєш свої власні сумні Різдва без мами?" Софія здригнулася, відчуваючи, як слова влучають прямо в серце. Так, були сумні Різдва, були сльози і біль... "Але були й радісні моменти," - сказала вона твердо. "Бабусині пряники, сміх друзів, відчуття дива... Різдво - це не тільки подарунки і веселощі. Це час, коли ми згадуємо тих, кого любимо, і віримо в краще майбутнє." "Наївна дитина," - похитав головою Король. "Дозволь показати тобі правду." Він змахнув рукою, і навколо них з'явилися образи - тисячі сумних дітей, розчарованих дорослих, самотніх людей... "Бачиш? Скільки болю приносить це свято. Чи не краще заморозити всі ці почуття? Зробити серця холодними, щоб вони більше не страждали?" Софія відчула, як сльози навертаються на очі. Але потім вона згадала слова мами: "У кожній сніжинці, що падає з неба, у кожній зірці, що сяє вночі, у кожній добрій справі - там буду я..." "Ви помиляєтеся," - сказала вона, і її голос став сильнішим. "Не можна заморозити почуття, щоб не відчувати біль. Бо тоді ми не зможемо відчувати і радість, і любов, і надію." Вона дістала обидва кристали, і вони засяяли яскравим світлом, відганяючи темні видіння. "І знаєте що? За кожним сумним моментом, який ви показали, є світлий. За кожною сльозою - усмішка. За кожною втратою - нова надія." Кристали сяяли все яскравіше, і їхнє світло почало змінювати образи - тепер вони показували інші картини: діти, що обіймають батьків, друзі, що діляться подарунками, незнайомці, що допомагають одне одному... "Досить!" - крикнув Морозний Король, здіймаючи руки. Крижана буря закрутилася навколо них, але світло кристалів створило захисний купол. "Це не кінець," - прошипів він, відступаючи в темряву. "На вершині... там ви зустрінете свою долю." Коли він зник, зал наповнився тишею. Софія важко дихала, все ще тримаючи кристали. "Ти була неймовірна," - сказала Сніжинка, сідаючи їй на плече. "Ти не просто протистояла йому - ти показала йому іншу сторону правди." "Можливо, саме тому він став таким," - задумливо сказав Тінкербелл. "Забув, що у кожної монети є дві сторони, у кожної історії - інший бік." Вони знайшли вихід з печер якраз тоді, коли сонце почало схилятися до заходу. Перед ними височіла вершина гори, оповита хмарами і снігової бурею. "Останнє випробування," - сказала Софія, дивлячись вгору. "Ми повинні встигнути до того, як зійде повний місяць." "Але як ми піднімемося туди?" - запитала Сніжинка, дивлячись на бурю. "Навіть я не можу літати в такому вітрі." Софія дістала кристальну флейту, подаровану Крижаною Принцесою. "Можливо, час використати цей подарунок?" Вона піднесла флейту до губ і почала грати. Мелодія народилася сама собою - чиста і прозора, як кришталь, сильна, як гірський потік, і ніжна, як перший сніг. Буря почала стихати, вітер заспокоювався, наче прислухаючись до музики. "Швидше!" - крикнув Тінкербелл. "Поки діє магія флейти!" Вони почали підйом. Це було нелегко - сходи були крутими і слизькими від льоду, але вони не зупинялися. Час від часу буря намагалася відновитися, але відголоски мелодії все ще тримали її в спокої. Коли вони були вже майже на вершині, флейта раптом розсипалася крижаними уламками - її магія вичерпалася. Буря одразу ж відновилася з подвійною силою. "Тримайтеся!" - крикнула Софія, хапаючись за виступ у скелі. Вітер шарпав їх з усіх боків, а сніг засліплював очі. "Софіє!" - почувся крик Сніжинки. Вітер підхопив маленьку фею і поніс її геть. Не думаючи, Софія дістала мішечок з чарівним пилом - останній подарунок бабусі. "Тримайся!" - крикнула вона, посипаючи себе пилом і стрибаючи вслід за подругою. Політ був коротким, але їй вдалося схопити Сніжинку і приземлитися на невеликому виступі. Звідти вони побачили те, що шукали - печеру на самій вершині, де в світлі призахідного сонця щось яскраво блищало. "Останній ривок," - сказала Софія, міцніше притискаючи до себе Сніжинку. "Ми майже дісталися." Тінкербелл створив навколо них захисний купол з різдвяного пилу, і вони почали останній підйом. Крок за кроком, тримаючись одне за одного, вони нарешті дісталися до входу в печеру. Всередині було тихо і спокійно. Буря залишилася зовні, а тут панувала дивна, майже урочиста атмосфера. У центрі печери, на кристальному постаменті, лежав він - останній кристал, що сяяв всіма кольорами веселки. "Кристал Магії," - прошепотів Тінкербелл. "Найсильніший з усіх." Але коли Софія зробила крок до постаменту, повітря в печері стало крижаним, а з тіней з'явився Морозний Король. Цього разу він виглядав інакше - могутнім і грізним, яким і мав бути володар зими. "Ти дійшла далі, ніж я очікував," - сказав він, стаючи між Софією і кристалом. "Але тепер все скінчиться. Я не дозволю тобі забрати останній кристал." "Чому?" - запитала Софія, міцніше стискаючи інші два кристали. "Чому ви так боїтеся Різдва?" "Боюся?" - розсміявся Король, але в його сміху чулася гіркота. "Я не боюся. Я його ненавиджу. Знаєш, чому? Бо воно дає надію. Змушує вірити в дива. А потім розбиває серця, коли дива не стаються." "Але дива стаються," - сказала Софія м'яко. "Просто не завжди так, як ми очікуємо." "Досить!" - крикнув Король, і крижані списи з'явилися в повітрі, націлені на них. "Віддай мені інші кристали, і я відпущу тебе живою. Це моя остання пропозиція." Софія подивилася на кристали у своїх руках, потім на той, що лежав на постаменті. І раптом зрозуміла, що треба робити. "Знаєте, що спільного між цими кристалами?" - запитала вона, роблячи крок вперед. "Віра, Радість, Доброта і Магія - всі вони пов'язані. Не можна мати одне без іншого." Вона зробила ще один крок. Списи затремтіли, але не рухалися. "Справжня магія народжується з віри в добро. Радість приходить, коли ми ділимося цією вірою з іншими. А доброта... доброта робить все це можливим." Ще крок. Тепер вона стояла прямо перед Королем. "І знаєте, що ще? Навіть ви це знаєте. Десь глибоко всередині ви пам'ятаєте, як це - вірити в дива. Інакше чому б ви так відчайдушно намагалися все заморозити?" Морозний Король похитнувся, наче її слова фізично вдарили його. "Ти нічого не знаєш," - прошепотів він, але в його голосі вже не було колишньої впевненості. "Можливо," - погодилася Софія. "Але я знаю одне - ніколи не пізно повірити знову." Вона простягнула руку з кристалами. Вони сяяли все яскравіше, і їхнє світло відбивалося в очах Короля, розтоплюючи лід, що сковував його серце. "Що ти робиш?" - запитав він, відступаючи. "Показую вам, що дива досі можливі." Кристали злетіли з її руки і закружляли навколо них, створюючи вихор світла. До них приєднався Кристал Магії з постаменту, і печера наповнилася сяйвом усіх кольорів веселки. У цьому світлі Софія побачила, як змінюється Морозний Король - лід на його короні почав танути, а в очах з'явилися сльози. "Я... я пам'ятаю," - прошепотів він. "Колись давно... я теж вірив у дива. Я був хранителем зимової радості, створював візерунки на вікнах, щоб діти посміхалися вранці..." "Ви можете бути ним знову," - м'яко сказала Софія. "Просто дозвольте своєму серцю відтанути." Кристали закружляли швидше, їхнє світло стало яскравішим, і раптом вони злилися в один - великий кристал, який повільно опустився в руки Софії. Морозний Король дивився на неї з подивом: "Ти... ти не забереш його?" "Заберу," - відповіла Софія. "Але не для того, щоб позбавити вас сили. А щоб нагадати, для чого вона насправді потрібна." Вона простягнула кристал, і коли Король торкнувся його, світло огорнуло їх обох. На мить Софія побачила його таким, яким він був колись - молодим хранителем зими, який дарував радість і красу. "Можливо... можливо, я помилявся," - сказав він тихо. "Всі ці роки я намагався заморозити біль, але натомість заморозив і всю радість." "Ще не пізно все змінити," - сказала Софія. "Різдво потребує не тільки тепла і радості, але й краси зими. Вашої магії." Вперше за все їхнє знайомство Морозний Король посміхнувся - не холодною, а справжньою, теплою усмішкою. "Іди," - сказав він. "Віднеси кристал Санті. Я... я більше не стоятиму на вашому шляху." Він змахнув рукою, і буря за межами печери вщухла, відкриваючи чисте зоряне небо, де сходив повний місяць. "Поспішайте," - додав він. "У вас ще є шанс встигнути." Софія кивнула і повернулася до друзів. Але перш ніж вони вийшли з печери, вона озирнулася: "Можливо... можливо, ви могли б прийти на Різдво? Допомогти прикрасити світ своїми найкрасивішими візерунками?" Морозний Король - тепер просто Хранитель Зими - подивився на неї з подивом, а потім знову посміхнувся: "Можливо... можливо, прийду." Вони вийшли з печери під зоряне небо. Повний місяць освітлював все навколо срібним світлом, а в руках Софії сяяв возз'єднаний Кристал Першого Снігу - символ віри, радості, доброти і магії. "А тепер," - сказала вона, дивлячись на друзів, - "настав час врятувати Різдво." І вони вирушили в останню частину своєї подорожі - до оселі Санти, де їх чекало найважливіше завдання. Адже мало просто знайти кристал - треба ще встигнути використати його магію, щоб повернути різдвяне диво у світ…