Фокус проти дива

- А, ну нехай. - невпевнено відповіла Привидові подумки - Мені здалося, що я не перший раз чую від тебе оце ха-ха, фон.

- Та і я, здається чув. Не пам’ятаю, де і як часто. І Від кого.

- Що чув?

- Не пам’ятаю, Ружо, ми про що, кохана? Якось відволікся на тих менестрелів. Правда романтично, що червона ружа - емблема кохання?

- Стривай, Фон. Зосередься. Ми знову забули щось,  і це не перший раз. Це якась особлива  магія цього замку?

Фон Ешенбах напружено мовчав. А я до чогось прислухалась. Але точно не до менестрелів, що уже всі скупчилися  біля Ружени, а вона пригощала їх, сидячи рівно навпроти Темного. 

Очі Володаря були заплющені. І він можливо не помічав, що  всі веселощі і вся увага присутніх була на протилежному кінці столу.

І закони перспективи такі дивні! Тепер мені і не тільки мені здавалося, що це Темний сидить там, де знаходяться нікому не цікаві гості. А Лахудра сидить на чолі бенкетного столу. 

Я намагалася згадати щось так напружено, що до мене долинали навіть обривки романтичних пісень і перешіптування наречених, що тепер уже  почали знайомитись між собою, як школярки  у новій школі в перший день занять. Музика, шепіт, шурхотіння одягу стукіт підборів, собаче скавчання. 

Все, як завжди на балах. Чогось не вистачало мені.  Здається все, як має бути, от тільки  сміху в присутності Темного не було чутно. 

- Точно! Сміх,  Ружо. - згадав нарешті Фон.

- Хтось невидимий сміється, і ми не бачимо його?

- Не зовсім так, любов моя. Ми забуваємо, що його чули. Йому не треба бути невидимим, ми просто не пам’ятаємо, хто це був. І треба постійно про це думати, а то забуваєш, про що думав.

- Тобто ми зараз знову забудемо? А якщо записати?

Переді мною на столі одразу  з’явилася вуглинка й цупкий аркуш пергаменту.

Фон дуже вправний і швидкий, коли треба! На пергаменті стояла печатка імперської канцелярії.  на вуглині нічого не стояло. Вона просто випала з каміна. Але камін належав Темному, тож технічно фон все ж її вкрав і не погрішив проти правил свого цеху.

Знову щось тихо засміялося.

Я написала сміх , невидимість, забуття, зосередитись. Вуглина кришилася в пальцях і розкришилася остаточно, залишившись в основному на моїй руці й під нігтями. Фу.

Листок щез.

Кілька наречених дивилися на це скоса, вони явно не забудуть цього видовища. А це непотрібна реклама присутності викрадача.

Я помахала рукою і посміхнулася до них якнайпривітніше.

- Фокус-покус. Наша сільська забава довгими зимовими вечорами. 

Простягла до них руку. Розкрила долоню. На ній з’явилася ложечка.

Гм. Фон ложковий маніяк.

- Не капризуй, накривай другою долонею. - скомандував фон без усяких “люба” І “кохана”. Образився?

Я накрила, ложка щезла.

- О! -  сказали наречені хором. -  Диво?

- Та ні. - недбало відповіла їм. - То спритність рук. Насправді воно ховається в рукаві. Треба багато  тренуватися. Важко, спочатку, але потім можна  отак розважатися. Треба тільки, щоб рукава були довгі.

Я помахала  рукою,  і на стіл з рукава впала ложка. 

Менестрелі дивилися напружено. Може підозрювали, що у них з’явився конкурент? І хтось з наречених мене, а не їх, запросить до себе на справжнє весілля розважати гостей, а не на оце блюзнірство.

Ага, бояться, коли страшно. А наречені одразу втратили інтерес.

- А. - сказали наречені. - Як мило.

Поаплодували, відвернулися і знову стали слухати про емблему печалі або кохання. І правильно. Кохання - то не фокус, а диво.

 - Дівочі серця у всіх світах прагнуть див, а не фокусів.- сумно зітхнув фон подумки. - одна ти, любове моя, любиш ребуси.

- Фон, але ж ти диво з див, і ти у мене уже є. А ребуси ще не всі розгадані.

Фон так зрадів від цього простого факту, наче сам не в курсі, що він не якийсь там фокус, що мало не розплакався від розчулення.

І тут  знову вчувся тихий зловісний сміх.

- Чув?

- Чув. Знаєш, моя Ружено, мені з кожним разом легше згадати.

Герольд об’явив танці. 

І ми знову забули про щось важливе. що мали б пам’ятати.

- Жива музика, все  дуже стильно. - сказав фон. - А я не можу запросити свою кохану на танець. Це неподобство.

-Та я не вмію по-місцевому, фон. - втішила свого милого.

 - Нічого складного, Ружено. -  подаєш праву руку долонею вниз, а потім  будеш підходити, відходити,  іти вперед і назад, мінятися місцями з кавалером або іншою дамою, проходити під руками, наче в садочку граєшся в ручай. На тебе ніхто не дивитиметься. крім мене. Роби, що хочеш і отримуй задоволення. Хоч на ноги кавалерам наступай, хоч ні. Все одно ельфи та фейрі танцюватимуть так довершено, що на них тільки й дивитимуться. Віки тренувань, помножені на талант - то не абищо. Сама побачиш, кохана.

- Помножені, Гм. Це якась складна арифметика, фон коли час множать на щось несчислиме. Але подивлюся.

- Тут знаєш, що важливо, Ружо? 

-Що тут взагалі не важливого, скажи на милість? Ми в замку і в повній владі у того,  в кого збираємося владу відібрати, ще й, фу, навіть думати про таке не хочу - вбити його тим здоровенним страшним мечем з допомогою Принца. Він неприємний тип, але як всіх неприємних вбивати, то ми тільки втрьох на світі й залишимося, фон.

Знов щось тихо засміялося.

- Це, лірика, Ружо. А важливо ось це. Глянь і ти уважніше. Я бачу мага з кристалом, люба моя паро.

- І що? Я його без кристала взагалі не бачила. І це сфера, фон. Кристали не такі. Вони з гострими кутами.

Фон зітхнув.

- Не можна бути такою дріб’язковою. дівчинко. Він називається кристал, а не сфера. Така традиція магічних артефактів. Сфери у відьом, кристали у магів. 

- Дурна традиція. Збиває з пантелику.

-Ти мене теж збиваєш, Ружо. Хоч ти зовсім не дурна. Його кристал зараз відбере наречених для танців з Володарем. Він же може вказати на тебе.