Змія знову обирають паладином - навіть не питаючи згоди

- Мені треба на бенкет. - схлипнула Лахудра і потерла гулю на лобі пальцями з обламаними нігтями. - Сказали перевдягнути це лахміття, що на мені. А мої покої віддали якійсь нареченій. І я не можу дістатися до свого гврдерооообууу - знов розридалася Лахудра, згоряючи від сорому, що ридає перед ворогом.

- Ви прекрасні в будь-якому одязі, чарівна незнайомко! -  куртуазно відповів Змій, відстороняючись від Лахудри, щоб її гіркі сльози не пошкодили бездоганно почищеного обладунку і не призвели до появи іржі.  - Але якщо все так погано і вам незручно в цьому платті, то я спробую щось зробити. Не виношу жіночих сліз. І взагалі вогкості - Чомусь признався він  цій особі у своїй потаємній фобії.

Особа шморгнула носом і непевно посміхнулася.

- Де ваша гардеробна? - спитав Змій.

- Ми як раз біля неї стоїмо,  лицарю. -  уже спокійніше сказала Лахудра. 

- Ясно. Тоді спускайтеся в сад і почекайте на мене он у тій альтанці. -  Змій  вказав на стару решітчасту споруду, колись давно явно красиву й романтичну, а зараз обплутану засохлими стеблами якихось витких рослин.

Лахудра з сумнівом подивилася на альтанку, але чомусь згідливо кивнула, присіла в неглибокому реверансі й рушила у вказаному напрямі.

А Змій у кілька кроків здолав відстань до кімнатки Ружени й пошукав очима фон Ешенбаха. Той у вигляді Вовка розвалився на вузькому дівочому ліжкові, поки я дивилася у вікно на те, що раніше було розкішним парком, а зараз  викликало тільки сум і огиду.

- Дивись, Змію! Знову та Лахудра тут вештається. Чимось дуже засмучена. - сказала я замість привітання.

- Вона засмучена тим, що в її кімнату, поки її не було, поселили якусь наречену, а та захапала її гардероб. І треба їй за наказом Темного уже б і на бенкет перевдягтися, а нема в що. 

- Яка сумна новина. - філософічно відказав Фон. І всім своїм виглядом показав, що зовсім не сумує.

- Ти вкради щось з її одягу. - спокійно продовжив Змій. -  жаль бідолаху. Вона явно служива людина. Ще якось покарають її. Дисциплінарно.

Вовк ліниво потягнувся, позіхнув, показавши на мить страшнючі  ікла, а потім в пащі у нього з’явився жмут якогось одягу.

- А ти не навіть не спитав у мене,  яка з кімнат її. - підозріливо сказав Змій.

- А не все одно? - туманно відповів викрадач першої гільдії, що уже у вигляді Привида стояв за моєю спиною і знуджено дивився на Лахудру, яка міряла нервовими  кроками альтанку. Видно дівчину  було добре, бо альтанка знаходилася як раз навпроти вікна. І можна було уявляти, як раніше там призначали побачення й ховалися за цими виткими лозами від нескромних поглядів.

Привид і уявив. А я знову зашарілася. 

- Нехай бере, що дають, шпигунка нещасна. Правда, любов моя? - промуркотів Фон мені у шию.

Я стенула плечима. Чомусь Лахудра і правда виглядала дуже нещасною.

 Змій згріб з ліжка все, що стирив Фон, і поніс трофеї Лахудрі.

Та уже явно  на всі заставки лаяла себе за довірливість, поки мерзла у занедбаній альтанці,  що продувалася наскрізь осіннім вітром.Лахудра зараз мала вигляд скривдженої дитини, а зовсім не шпигунки, стоячи тут у своїй благенькій сукні, навіть без кацавейки зверху.

- Кгм !- почулося позаду. 

Невдатна шпигунка, розжалувана за нехтування субординацією, рвучко повернулася на звук. І побачила диво.

Щаслива, хоч і трохи щербата посмішка осяяла її колись дуже красиве аристократичне обличчя, яке від горя й незгод змарніло й вкрилося засмагою.

- О! А... Я… Я не знаю, як вам і дякувати, мій лицарю,  за цей незмірний подвиг!  Ви врятували більше, ніж моє життя. Ви врятували мою репутацію! - і Лахудра зашарілася від думки про те, що у неї ще, виявляється,  є репутація, яку можна втратити. 

 Було видно, що вона дякує не з ввічливості, а  від щирого серця. І що їй справді є за що дякувати.

- Ото попав, - розпачливо подумав Змій, як потім признався нам з Фоном. - Друга дама серця за два дні. Мені їх що, солити?

- Нічого такого... - спробував він зіскочити з теми.

Але Лахудра в пориві вдячності поцілувала його в решітку шолома і видобула з пропиленого корсажа майже чисту хустинку, яку сором’язливо пов'язала Змієві на руку.

Відмовлятися не випадало, брати до рук несвіжого носовичка було гидко, тому Змій просто дивився, як хусточку обережно прив'язують  до його правої руки, захищеної від мікробів Лахудри тільки стальними латами. І якщо все і так пропало, то нехай вона хоч перевдягнеться не на вулиці.

- Чи можу я вам запропонувати свою скромну кімнату, поки відлучуся у справах, прекрасна ее…

- Лахудра я, лицарю. Після того, як князівство моїх батьків відійшло у казну, а мене взяли на службу, мене звати саме так.

- Тоді, прекрасна Лахудро,  дозвольте вас провести туди, де ви зможете відпочити. А зустрінемося ми з вами може на бенкеті, а може ніколи. - куртуазно відповів Змій, сам не вірячи, що йому так пощастить, що вони більше не побачаться. - Та  я все одно завжди пам'ятатиму про честь і довіру, що ви мені виказали, пов’язавши цю ганчі… прекрасну хустинку на руку. І про свої обов'язки, що витікають з цього. Мене  звати Змій, а титул мій занадто відомий, щоб про нього тут розводитись.

Лахудра присіла в ідеальному реверансі, приємно здивувавши лицаря своєю витонченістю, але на жаль не втішивши відмовою від зобов’язань паладина - захисника її честі й життя віднині й поки вона не зволить його відпустити на волю.

Змій подав дамі Лахудрі руку,  і під зловтішний сміх з вікна, з якого на цей цирк дивилися ми з Фоном, повів назад до замку.

- Хтось так боїться гаремів, що має уже другу підзахисну даму! - сказала я Привидові. І ми знову засміялися.

- А хтось має пару, єдину, неповторну і найпрекраснішу Ружену. Відому своїм жорстоким серцем. - прошепотів мені на вухо Привид і зник. Явно щоб підглядати, як буде перевдягатись дама Лахудра.

От же збоченець.