Моторошний іспит для наречених і розжалування Лахудри

Цікаво, тут стільки обслуги, а вона ж не живе у замку? Там повинно бути величеньке місто - біля замку. Нічого не побачила з дороги. От би подивитися, походити вузенькими вуличками, заглянути у пекарні, майстерні, ятки з різним крамом. 

Я міська дитина. Мені навіть у таверні,  повній незнайомих істот, краще, ніж на природі. І за оцими довгими  столами краще, бо  тут сидять містяни, я розумію їх, а поселян - не дуже. Й атмосфера міста мені рідніша за дороги й океани. Вони насправді цікаві - дороги з океанами. Перші кілька днів.

А потім хочеться бруківки й натовпу, де всі наче нарізно, але одночасно всі - жителі цього міста, воно їх душа. Або вони його душа. 

І замок би привести до ладу. Негоже доводити його до стану міських розвалин. Темний цей сонний якийсь, невже не бачить, що його оселя така занедбана?

А може він живе з заплющеними очима або сліпий. Тому й не бачить. Та ні, як би він тоді всіх тримав в кулаці, якби не бачив, що навкруги робиться?

Що то за каторжна робота в імператорів. Натомишся, вирішуючи невідкладні питання й ліквідуючи проблеми, і отак заснеш на власному святі плодючості. 

А може він не спить. А просто не царське діло - самому відкривати очі.І зараз прийдуть спеціально навчені люди. І піднімуть йому віки.

- Ружо, не думай так голосно - прошепотів у моїй голові фон. - він все бачить. І, можливо, навіть думки чує. Тримайся скромно. Або хоч непомітно.

Який же мій Фон милий. Пробрався сюди. І десь сховався - у стіні чи колоні, щоб мене підтримати й застерегти.

По серці як медом розлилися тепло і вдячність. І у відповідь від Фона долинув потік любові і трохи - вини. За те, що так радіє. А радіє тому, що я не заборонила йому думати про викрадення. І сердитися не можна. Та й не хочеться на нього сердитись.

От же ж, як він старається стати кращим викрадачем світу й околиць. Ні секунди без тренування. Справжній майстер мій Фон.

Я теж буду тренуватися не думати. Буду роздивлятися все, як на екскурсії.

От переді мною стіл. Він великий і дубовий. Ну я так вирішила, що дубовий. Звідки мені знати. Я що, ботанік? 

Он собачка руденька, така симпатична. 

Он сусідка плаче. Я не думаю. Я просто дивлюся.

- А чого паче - від щастя? Фон, ти не знаєш? 

Він мовчав. Може думав, що я зануда, знайшла про що думати. Ну вона плаче собі, то нехай і плаче.

Я трохи повела очима по боках. Всі плакали.

Ну й етикет у них тут. 

І собі скривилася, та ще й дим так вчасно поплив у  мою сторону,  доніс запах паленого свинячого волосся. От сльоза сама собою й скотилася. І мабуть, промила доріжку в моєму макіяжі.

Але на мене і мій макіяж ніхто не дивився. 

Бо в цю мить на середину залу - у центр квадрату, що його  утворили довгі столи, вийшов хтось маленький, але дуже поважний.

Це був яскраво вбраний чоловічок з горном. Ну такою дудкою, на який  теліпався вимпел.

Він просурмив три рази.

Я уже досвідчена учасниця замкових бенкетів.  Тому одразу здогадалася, що це герольд, і зараз буде важлива об’ява.

Змій, мабуть, не був високої думки про мою уважність або знання політесу та етикету.

Він майже непомітно торкнувся розрізаного рукава моєї  зеленої сукні своєю величезною грабкою. І додатково підкріпив цей знак. Він, як йому, мабуть, здавалося непомітно, показав очима на наречених.

І я зрозуміла, що треба не роззявляти рота на герольдів і дядьків на тронах, а робити те, що й усі.

А ще я зрозуміла, що реальніші за реальність дотики Змія відчуваються так, як і дотики до рослин або цього столу, одягу і чого завгодно. А от невагомі дотики фона  - Привида  або доторк Вовчого носа мого Фона - зовсім інше.

То наче  тепла ковдра взимку або вітер з моря в спеку. І одночасно це відчуття, що все буде добре, а як раптом не буде, то щось придумаємо, намутимо і все стане добре все одно. Бо головне, що ми разом,  і нам є для кого робити добре.

Тут Змій знову потягнув мене за рукав. Я отямилася й присіла в незграбному реверансі.

Всі, навіть бородаті гномки, зробили це елегантніше за мене.

- Нічого. - прошелестів шепіт Фона. - під столом не видно. Не переймайся.

- А я і не переймаюсь. - збрехала я.

- Та цить ти! А що, як він справді думки читає?

- Тоді  йому не заздрю, Фоне. Тут сотні слуг і сотня дівиць, яких притягли сюди на оглядини на цей, як його, відбір. Всі вони зараз чого тільки не думають про нього хором. У мене від одного тебе, Фон,  думки плутаються й настрій скаче.

А тут сто дівиць.

Я ненавмисне хихикнула про себе, і зразу ж про це пожаліла.

 Бо відчула на собі важкий погляд.

Ні, не в голові відчула. А так, ніби мене гнули важкою рукою. Тільки не рукою, а поглядом.

Ну присіла трохи нижче. Мені що, чемності шкода  для якогось Темного?

Як, цікаво, він може тиснути, коли очі заплющені й руки на колінах?

Тут просурмили сурми, і герольд громовим голосом, якого ніяк не можна було очікувати від такого невеличка, закричав про велич і честь. Та так гучно. що з балок посипалися павуки.

 Ой. То щастя, що поки що всі наїдки під кришками. Бо якщо мені в тарілці попадеться павук, то той герольд помре з заздрощів. Я боюся павуків. І коли їх бачу занадто близько, можу закричати так, що посиплються уже балки, же ці страшні створіння мирно спали.

Всі наче не бачили павуків і уважно слухали, як  герольд далі розводиться про велич найвеличнішого і темінь найтемнішого.

Павуки все ще зрідка падали, я уявляла, як один з них падає мені за комір, і тремтіла від жаху, як не тремтіли б усі наречені одразу, якби їм показати мишу.

Сподіваюся, цьому Темному мій шок і трепет прийдеться до смаку.

А то пропаде таке добро, як моя павукобоязнь, ні за копійку.

Он інші наречені теж усі плачуть і тремтять.

Один Змій стоїть незворушно. Щось я таке пам’ятаю про його ненависть до якихось комах. Але то по-моєму не павуки, а мурахи.