Ну от що б ви очікували побачити на бенкеті у Темного володаря, особливо на бенкеті на честь, гм, відбірних наречених? Може так неправильно їх називати, але я не знаю, як назвати правильно й не образливо при цьому.
Ну скажімо, бенкетом на честь свята родючості? Святкування відбору найкрасивішої нареченої для першої ночі? Особливо коли вам сказали, як всі ці чесні наречені когось іншого, а не того, хто відбирає, готуються, поливаються парфумами й малюють красиві личка?
Що вам сказати, дорога редакціє? Поливались вони на совість. Запах тут і справді вражав мій незвиклий до різких ароматів біологічного походження ніс.
Ви ніби одразу опинялися на квітучій альпійській луці весною. І вам хтось зловмисно запхав у ніс одночасно всі квіти, які тільки що на цій луці зацвіли.
І тепер ви можете дихати тільки ротом. І то обережно, бо ще і його законопатять пахнющими весняними ароматами.
І одночасно ви німієте від захвату, коли оглядаєте прекрасну картину - сотня наречених різних рас і розмірів з однаковими обличчями.
Ну як однаковими.
У когось лице велике, то, напевно велетка. У когось манюнє личко, то може фейрі, у когось таке, гм, середнє з гострими або круглими вушками - то, мабуть, ельфи, перевертні й люди.
У когось - миле бородате личко. Думаю, не помилюся, як скажу, що це, мабуть, гномки.
І знову дивне відчуття, що когось тут не вистачає. А, точно - тих пик з іклами що стирчать з-під верхньої губи, схожих на ті, що на дверях. То, мабуть, там зображені якісь духи-охороці замку. Щоб лякати зловмисників.
І ще якісь раси мають бути. Але я не можу згадати, які саме, вражена стилем, доведеним до найвищої точки кипіння.
Ви бачили коли-небудь обличчя гейш?
Отак само чітко, правильно й однаково на крейдяно-білому фоні були намальовані крихітні вуста сердечком, чорні кружечки очей і над ними по дві, теж вугільно- чорні, коми, які мали зображувати брови.
Мабуть, брови. Бо тут у всіх, кого довелося бачити, було по два ока. І брови були майже у всіх трохи вище очей. Значить ті коми - то не додаткові очі, а красиві на думку місцевих брови.
Мені одразу захотілося вихопити шолом з решіткою, який Змій елегантно тримав на згині ліктя. Щоб надіти його собі на голову й прикрити моє плебейське і зовсім не готове до цього пишного заходу личко. Я його звісно старанно вмила, але не намалювала на ньому нічого. Це явно було з мого боку дуже неввічливо. Я тепер це добре розумію. Але то пів біди - що я маю вигляд провінційної нечупари, позбавлені потягу до прекрасного.
Набагато гірше, що мене надто помітно.
А я переживала за одяг. От як раз за це можна було не переживати зовсім.
Бо тут, мабуть, у кожної раси та в кожному васалітеті була своя мода. І моє дрантя не викликало захвату, але й не дуже вибивалося з суцільної картини - гномських комбінезонів з парадними фартухами, ельфійських лосин, дірчастого вбрання з листя й кори на дріадах і всякого такого екзотичного, що моє зелене платтячко з розрізами на рукавах викликало уваги й не вибивалося з місцевого стилю.
А от личко - це була велика тактична похибка.
Я, зрозумівши, що помилки треба виправляти, поки ніхто особливо на мене не дивиться, потерла долоню об побілку на стіні. Та прилипла до руки, а тиньк в тому місці з тихим шурхотом відвалився.
Як не крути, мій привиде, а хазяйської руки тут не вистачає.
Та це не моє діло.
Моє - маскування на місцевості. Змій скоса дивився на мої маскувальні потуги. Здається, схвалював їх наш видатний стратег і тактик. Приємно, що не кажи, отримати схвалення від такого фахівця.
І я, хоробро наплювавши на алергію, розмазала це брудно-біле по обличчю. Потім чистою рукою протерла крапочки з хвостиками вниз там, де брови, й кола там, де очі.
Ну так собі макіяж. Але що взяти з мене - провінційної простачки.
Вона, тобто я, старалася, але де ж їй знати тонкощі придворного стилю.
Сподіваюсь, тепер мене не так легко розгледіти серед рядів суцільних білих масок.
А власне хто має розглядати? Чільне місце за довжелезним столом пусте.
Фух, встигла замаскуватись. Та й добре мені посприяло те, що всі витріщилися на красеня Змія. А я в його сяянні - тьмяна непомітна комашка зеленого кольору, щоб злитися з фоном.
На цьому місці фон хтиво хихикнув у мене в голові і кілька раз повторив про злиття. Смішно йому, бачте.
І ще добре, що нарешті тепло. Чотири каміни, в кожному горить по цілому дереву, а над вогнем - по вертелу, на якому шквариться і починає тхнути згорілим жиром чиясь велика туша. Думаю, що свиняча. І думаю, що ця свиня не росла у хліві на гарних харчах. А добувала їжу сама у лісі. Тому, слава усім богам, жиру не так багато. Але смаленою щетиною все ж тхне.
О, клас! - я раптом розумію, що знову відчуваю запахи не тільки від парфумів. - Та в мене відлягло від носа.
От що переміна аромату робить.
Неперевершена суміш паленої щетини, квіткового солодкого аромату від наречених і диму з нотками смальцю.
Так от ти яке - світське життя у цьому світі.
Змій статечно, але не збавляючи темпу й не збиваючись з маршового кроку, вів мене за слугою. Той незворушно прокладав курс між челяддю з тацями, повними вигадливих наїдків, лакеями, що поправляли патьоки воску на свічках, ще якоюсь обслугою невідомого мені призначення й собаками - гончаками й хортами, зовсім не залізними, ідо того ж дуже привітними. Вони, мабуть, хотіли справити на мене гарне враження в надії, що поділюся кісткою.
Були вони худі, але не злі. І попри те, що дух псини нікуди не дівся, чи тому, що я, напевне, починаю до нього звикати, а може й ому, що серед інших запахів цей запах не домінував, я навіть погладила й почухала за вухом кількох найсимпатичніших собаць.
А потім згадала, що ложки тут уже винайшли, але використовують здебільшого на кухні. А виделки ще взагалі не придумали. І їсти мені доведеться тими самими руками, що пестили песиків. А ті песики не купані з народження.