В замку причаїлася якась дивна приворотна магія

- Тебе тут ще не було. - розсердилася я на коханого. - нащо так кричати? Сам не знаєш, щастя чи горе, а я повинна слухати твої вигуки. От буде твоя пара заїкою, псих нещасний, від твоїх криків. Станеш загальним посміховиськом тоді.

- Руже, припини гратися з мечем! Він задовгий, зараз висунеться на нижньому поверсі, уявляєш наслідки?

- Ой! - вголос сказала я і потягнула меча назад.

На щастя він так само легко вийшов з каменю.

- І все одно не кричи на мене. Я можу злякатися й порізатися.Ти б знав, який він гострий!

- Ну вибач, любов моя. Я теж злякався за тебе. - Привид з’явився переді мною, його очі палали ще яскравіше, ніж завжди, під глибоко насунутим каптуром.

Я зраділа йому. Хоч все ще сердилася за те, що не дістав мені рушника й кричав.

А його аж розпирало від новин.

- Я тут роздивляюся потроху, Ружо. Ти знаєш, цих наречених наготовано на рік вперед, не менше. Навіть не знав, що тут така мода на шлюби. І найдивніше - вони всі чогось аж пищать, так хочуть до того Темного. 

- Дурня якась. Вони повинні як мінімум сумувати за своїми нареченими й хотіти додому.

- Не хочуть, не сумують, а виливають на себе склянками парфуми й малюють красиві білі личка на своїх, гм, таких різних обличчях.

- От молодці. Він тоді поки до мене добереться, непомальованої й не з білим личком, ще й без запаху, то й рік пройде. Ти дивись мені,  нічого не потир ненароком. Не на часі. Тут, звісно за порядком погано дивляться, але можуть помітити.

Привид чомусь занервував.

- А ну кажи не задумуючись - ти хочеш додому, сумуєш за мною?

- Та тіпун тобі на язика. Я з дому сама втекла, і не шкодую. І чого за тобою сумувати - ти ж поруч. Фон, зберись. Ти сам якийсь на себе не схожий. Наче чогось боїшся.

Привид задумливо кивнув і уважно придивився до слідів від чиїхось кігтів на балках під височенною стелею, перевів погляд на вузьке вікно від стелі до підлоги й задумливо кивнув.

- Тут здається якась приворотна магія, Ружо. Хвилююся за тебе.

- Не знаю про магію привороту. А магія ілюзії про владу, про те, як сподобаєшся Темному і станеш фавориткою - то сильна штука. Про таке багато писали. І фаворитки у всіх світах, мабуть, були. А тут є до чого прикласти хазяйську руку. - сказала я і відчула сумнів Фона разом з полегшенням від того, що мене кар'єра фаворитки не вабить. 

- Так що, Фон, не переймайся. То не така магія, яку можна нейтралізувати. А що ми не можемо змінити, про те й клопотатися не варто.

- Ага, не варто! Он ти уже стурбована тим, як тут все занедбано. - знерововано відповів він.

- О, ти теж помітив?

- Ще б не помітити. Тут є кімнати й цілі поверхи, де віками не прибирали. Я ледве в павутинні не застряг. І жодного сигнального або охоронного заклинання. Заходь хто попало бери, що хочеш.

- Ой!

- Що ой, Ружо?… А,  і правда ОЙ, воно і на мене діє!

- Треба ще Змія попитати.

- А чого його питати? Він умився і спить, не знімаючи лат. Сказав, що це середньовіччя, і тут, мабуть, так і треба.До речі бачив я його власний замок. Там навіть скла на вікнах немає, навіть ширм від протягів зроду не було. І про павутиння у його замку навіть мріяти не можна - туди мухи не залітають, бо їм їсти нічого. На кого там павутину ставити?  Зате там охорони від нападу дофіга і трошки. Навіть я мало не попався.

- Нічосі. Та ти все одно тримай себе в руках. Будь, як Змій - типу і нехай, замок чужий, не наші проблеми.

- А вони й так не наші. Наші - щось робити. Бо тут все готово для виконання пророцтва. Тільки нема Принца. І Золотої Принцеси я теж не бачив. Тільки обривки її думок вловив. Вона сильно невдоволена цим збіговиськом.

- А звідки ти знаєш, що вони її?

- Так вона з покоївкою говорила. Та її й назвала повним титулом. Ні за що б не здогадався, що та мегера - Золота Принцеса.

- Мегера?

- Ну може невдоволена просто. Знаєш, як вона назвала цей захід?

- Трахомарафон?

- Ні, кохана. І не треба говорити таких слів. Ти все ж цнотлива маркіза. Ще почує хтось.

- Гм. Не відволікайся, Фон. Як Золота Принцеса назвала це неподобство?

- Відбором, Ружено, бідолашна любов моя. Як можна бути такою цинічною у твої юні роки, моя прекрасна, але жорстока доле? Відбором наречених вона це назвала. Бо вона справжня Принцеса. навіть коли не в доброму гуморі, якщо тобі так цікаво.

- Цікава гра слів, Вольфраме фон Ешенбах. Тут ти правий, мій дивний коханий. І знаєш,  що в ньому цікавого?

- Все в ньому цікаве, моя мила. - пом’якшав фон, і навіть присів біля мене й поклав голову в каптурі мені на коліна.  Хоч би сукню не пропалив своїми  жаринами. - А особливо те цікаве, Ружо, що вона була невдоволена напливом дівчат всіх наявних тут, у цьому й не тільки  світі, рас  до замку Темного. Бо вона ж наречена Наслідного Принца. І при цьому бранка, що тут живе примусово. Невже їй так подобається усамітнення й не хочеться обмінятися новинами з дівчатами? У них же спільні інтереси, як думаєш, кохана, це якось не жіночно, правда?.

- Так і думаю, Фон. Нам у замку Сюзерена пам’ятаєш, як зраділи! Та навіть майже силоміць туди привели. Тут всім перехожім завжди раді.  Бо соцмереж тут нема. І кожна новина, навіть неправдива і казкова - на вагу золота. Чого ця принцеса нервує?

- Не зрозумів, чого. Не  здогадався пильніше придивитись. Я не крав її потаємних думок. Просто підслухав. Знаєш, мені важко красти думки і одночасно підслуховувати двадцять дівчат та їх поковок. Мені ще треба прокачати скіл. - лицемірно закінчив він, явно сподіваючись, що я його зараз втішатиму і казатиму, що у нього і так скіл ого-го який.

І я постаралася його підбадьорити.

- Фон, ти якийсь неприродно скромний. Я б одержала нервовий зрив від простого прослуховування натовпу дівиць, що пищать щось про Темного Володаря і пісяють окропом від мрій про фаворитство. А ти молодець у мене.