Троянди мають шипи

- Ти не розумієш. Я не можу красти те, що мені так дозволили забрати собі! Це ж не крадіжка.Тому його неможливо вкрасти.

Я аж потрусила головою від складності цієї дуже логічної й  зовсім безнадійної концепції. 

- Ну тоді я не дозволяю. Тоді ти зможеш вкрасти, так?

- Знову не те. - мало не плакав фон від відчаю, що охопив і мене заодно, хоч був зовсім не мій. Ми гуляли замковим парком.Я дражнила Вовка паличкою, а він удавав, що хоче її у мене забрати. Сцена мала бути веселою. на нас дивилося пів замку.всім було цікаво побачити грайливого і чемного Вовка. І відчай - то було зовсім не те, що потрібно в такий час.

- Я не можу робити те, що мені моя пара не дозволяє. - докорив мені він подумки, а сам вихопив з рук паличку й понісся з нею  по бруківці довгої  доглянутої алеї. Я його голосно покликала, і він підбіг, висолопив гарячого язика, поклавши паличку мені до ніг. В його очах буяли полум’я і докір. А думки віддавали гіркотою. - Тобто ти, любов моя Ружо, легковажно наобіцяла троянди й двобої. І дозволила,  і одночасно не дозволила мені красти. Тепер я не знаю взагалі, що робити. А бігати за паличками принизливо. 

- Ну і нащо ти бігаєш?

- Бо ти мене примушуєш., коли її кидаєш. Ти жорстока, як усі справжні красуні. 

Я  почухала Вовка за вухом. Він одразу все простив і повеселішав. І звісно знайшов вихід.

- Ружено! Ти не можеш просто удати, що ми про це не говорили і ти мені нічого не дозволяла і не забороняла? І я зроблю вигляд. що нічого не було. Може хоч так щось вийде. Але це не точно. І я не переживу, якщо з тобою щось погане станеться на тому ристалищі. Що ти наробила з нами, нащо визвалася. Ти ж  пацифістка. Ти навіть з Темним не хочеш боротися. Нащо тобі оті залізні консерви на конях?

- А не треба було дражнитися. - миттю розізлилася я. -  Знаєш, дістав. Того не можеш, того не вмієш. По-перше, я тоді нічого не чула про те, що ти не можеш красти, якщо тобі дозволили. По-друге - кради думки супротивника й коня. А мої не обов'язково. Я нічого  у двобоях не розумію. І не хочу розуміти.І мої думки явно будуть неправильні.  

- Ти розстроїлася, Ружо? - співчутливо спитав цей придурок, чим остаточно мене розстроїв.

- І взагалі кради, що хочеш. Відчепися. І йди митися. Я зараз збожеволію від духу псини.

Вовк вловив мій настрій і зразу образився.

- О,  ти знову дурна. Це не псина,  а вовчий дух. І це єдине, чого справді бояться коні. Вони навчені топтати все, що під ногами, не боятися різких звуків, стріл, поранень, вміють вивозити пораненого лицаря з бою. А от вовків не боятися їх ніхто не вчив. Ну я на це сподіваюся.

- Гм. А це може спрацювти, Вовчику. 

- От помиють мене, Руженочко, Й через це  коняки ті залізні навіть не здогадаються, що я вовк і мене треба боятся. Дурна ти все-таки. Єдину свою перевагу змити хочеш.

- Ти мене розстроїв. По-справжньому.  І що ж робити?

- Не знаю. Ти мене теж розстроїла. Я твоя пара.Тобі повинен подобатися мій запах. Так у всіх книгах написано. Дівчина закохується у перевертня, у неї тремтять коліна, стає мокро всюди, де треба,  від оного запаху коханого. 

- Тьху, гидота яка, коханий. Я тебе чесно попереджаю. Ти красивий і мені одразу сподобався. Але зараз ти вовк. І твій запах мене зводить з розуму зовсім не від захвату. І якщо ти з'явишся для еротичної сцени з таким парфумом, то отримаєш відро моєї блювоти в шлюбне ліжко чи де там буде та сцена.

- В книгах пишуть, що коли перша еротична сцена, то ніякого ліжка - таємничо зашепотів привид. - Ти тільки уяви, як звабно, моя Ружо! Ліс, одинока цнотлива діва, запах якої доводить до божевілля перевертня. І він заволодіває незайманкою грубо й насильно…

Я стукнула паличкою цього збоченця по спині, щоб не продовжував.

- Но-но-но! Я тобі дам насильно, вар’ят смердючий. Тільки спробуй, поганцю. Хоча звісно що я тобі зроблю в тому лісі - вся оббльована від цього запаху й непритомна від гидливості. І взагалі ти сам казав, що я маю тебе покохати. Там явно щось наплутано в твоїх  книжках, вовчику. Так собі й затям. На природі, в ліжку, у морі, річці, на крилі збитого літака чи падаючи в прірву, але - наша еротична сцена буде без запаху псини й в людській іпостасі.

- Ну мем, ви й задачки ставите. - розгубився Фон. - Падаючи в прірву! І після цього збоченець чомусь я.  Де я тобі прірву знайду - тут майже всюди один степ. А море і скелі  ми вже давно проминули.

- Нічо не знаю. Але рада, що питання з запахом ми закрили. І можу теж  піти тобі назустріч. Але тільки цього разу. Я заткну носа чимось. Може тут уже винайшли вату.

- Не винайшли. - зловтішно вишкірився вовк. Тут ще тільки корпія в ходу - такі розірвані дбайливими руками аристократок шматинки старого полотна.

- Ну хай буде корпія. Що за часи? Турніри ці ідіотські, митися не можна, ще й старі ганчірки у носа запихай. 

- Ну не все ж тільки мені страждати через тебе. - засміявся Фон. І моя злість минулася, наче й не було її.

- Неси вже ту корпію. Мені наречена Сюзерена на знак особливої милості передала слоїк з трояндовою олійкою. Наквецяю нею  корпію, засуну в носа. І весь турнір насолоджуватимусь витонченим ароматом псини з нотками троянди. Або троянди з нотками псини…

Отак ми й опинилися на величезному полі з гарно скошеною травою. Я з повним носом просякнутої трояндовою олійкою корпії, верхи на Вовку і з важелезним гострим мечем, що загрожував перерубати нас двох одним махом, якщо я не втримаю його у руках і впущу.

Поєдинок, мабуть, не був для цінителів  дуже видовищний. Ми стали зі свого краю, а потім Вовк повільно пішов до середини поля.

Нам назустріч виїхав лицар, весь в красивому обладунку, що засяяв у променях вранішнього ласкавого сонечка, яке на хвилину визирнуло з хмар.

Зразу видно, що цей сер лицар  - улюбленець долі. Бо це були  єдині хвилини, коли вдалося побачити сонце у цій країні туманів і дощів.

Звісно, коли я на Вовкові, сидячи боком і тримаючи на колінах  Меча Справедливості з’явилася перед глядачами, нічого особливо ефектного не відбулося. Сонце сховалося за хмари. Мабуть, від сорому наш непрезентабельний вигляд і не досить чемний підхід до  шляхетного мистецтва двобою.