А де можна помитися з дороги, або сміх і гріх

Фон і вухом не повів.

І нічого мені не сказав, навіть подумки,  коли ми зійшли з жовтої глинистої дороги на суху нешироку стежку і попрямували кудись, нічого більше не питаючи у цих лицарів-аніматорів.

А чого їх питати - вони виконавці. Їм сказали тягти на весілля всіх зустрічних для масовки, вони й тягнуть. Ще й лицаря приведуть. І буде їм за це премія. Або просто не насварять і не покарають за те, що мало притягли.

А що мало - то видно. Безлюдно тут, на цій дорозі.

Радісні зазивали вели нас під почесним конвоєм. Наче боялися, що ми втечемо.

Знали б вони, як мені настогидла та дорога, і як гріє думка про те, що зараз буде справжнє ліжко й ванна.  Або хоч бочка з водою, як в тій таверні, яку ми ненавмисне спалили.

Не спалити б замок. Цього ніяка страховка не покриє.

Фон трусив поруч, передаючи мені радісні відчуття від запахів лісу й різної здобичі, передчуття нашої ночівлі в одній кімнаті і взагалі свій звичний оптимізм навпіл з пофігізмом. 

Мені було від цього так тепло на душі, шо хоч цілуй цього сіроманця в мокрий холодний ніс. Нехай він і пахне псиною. зате яке в нього щире й велике серце, відкрите для мене навстіж.

Але я не знала, чи тут прийняті оті всі телячі ніжності з домашніми улюбленцями, як у нас вдома.

І фон трохи засмучено сказав, що не прийняті. 

Ну тобто якби він був болонкою, привезеною з Мальти лицарем для прекрасної дами, то я могла б його взяти на руки. А цілувати, мабуть, все одно ні.

А коли отримав від мене у відповідь придуману картинку, як я у бальному платті тримаю здоровенного вовчака на згині лівої руки, а правою розгортаю величезне віяло, то засміявся зовсім як людина і послав мені у відповідь стільки щастя, скільки я не відчувала може й за все життя.

Все ж тут люди й інші істоти дуже емоційні. І зовсім не схильні до роздумів, планів і стратегій, як от ми зі Змієм.

Це наша перевага, мабуть,

Але які ж бідні наші почуття в порівняння з тим же фон Ешенбахом!

Чи не варте відчуття щастя просто від того, що твоя пара  радіє і поруч усіх наших зі Змієм переваг у логіці й стратегії?

Я не могла відповісти на це питання.

І чи не вперше в житті мене це зовсім не хвилювало.

Мені не знизять бал, якщо не відповім. Мене любитимуть, навіть якщо я не знатиму нічого і не буду першою в навчанні й кар’єрі.

Просто тому що я така, як є, я  уже найкраща для мого  Вовка. Але я все одно відчуваю, що повинна бути для нього ще кращою.

І він буде робити все і завжди,  щоб підтвердити,  що він найкращий - коханець, викрадач і кавалер. А мені це теж не важливо.

Мені важливо відчути тепло і підтримку, якої ніколи ні від кого не було.

І навіть метелики. Метелики від вовка або привида. Ну треба ж таке!

Так ми з фоном весь недовгий шлях під почесною варто ділилися новими відтінками почуттів. І невимовно раділи, що знайшли одне одного в цьому ворожому світі.

Так були зайняті одне одним, що  незчулися,  як перешли перекидний місток, який за нами спішно підняли.

І ми вступили у мощений каменем двір великого красивущого замку з баштами й башточками,  флюгерами у вигляді драконів і соколів, штандартами та численними заклопотаними слугами, що ловко снували між гостями.

А гості дуже ввічливо віталися з нами, називаючись і чекаючи від нас того ж, але не наполягаючи.

Тут явно поважали таємницю особи. І кілька лицарів були з закритими щитами й обличчями.

Божечки, це ж справжня книга про романтику лицарства!

І я тут буду на весіллі й турнірі найуважнішою глядачкою, роздивлюся все. Ото мені пощастило.

Мені б тільки змити з себе дорожню втому.

- Де тут у вас можна помитися, Сюзано? - звернулася до симпатичної дівчини. яку мені дали в покоївки.

Служниця, почувши це невинне питання,  сплеснула руками, поспішно вклонилася і вибігла так швидко, що я не встигла спитати, чи миття тут карається смертною карою, чи мене просто викинуть з замку за такі запитання. 

Вовк, що одразу, як вона втекла, і став привидом і перестав мучити мій ніс запахом мокрої псини,  противно захихотів, як то роблять привиди в фільмах жахів.

- Мила Ружено,  - тихо прозвучало  в моїй голові. -  ти хоч подумати іншим разом встигай до того, як щось таке скажеш при сторонніх. Щоб я встиг тебе тормознути.

І знову хихикнув і блимнув жаринами очей.

- Не тягни. Я  щось жахливе зробила?

- Не зовсім. Тільки щось  дуже геройське. Тут практично немає ліків. І всі бояться  застуди, бо від неї можна вмерти.  А хто миється - той герой і зневажає смерть. Якось так.

- Нічосі. Я думала, мені хоч якусь миску з водою дадуть. І рушника,  щоб хоч обтертися з дороги. Але все ж десь  жевріла надія  й на якісь гарячі басейни або ванну з пінкою.  І що тепер? Я плюнула в борщ володарю замка?

- Ні. Але готуйся. що це буде публічно і всі тобі виражатимуть захват і повагу. За хоробрість.

- А, ну нехай. Це я якось переживу. Чого знову смієшся?

- І ще, ти не лякайся, Ружо, високі особи не миються одні. Сюди зараз позаходять  слуги, а може хтось з не  дуже знатного дворянства. Чисто рушника потримати, СПИНКУ ПОТЕРТИ - на цьому місці я відчула сильний жаль від того що фон не зможе цього зробити й ревнощі до тих. хто б міг.
Схоже,  фона забавляв майбутній цирк. А мені було не до сміху.  Звісно я бувала в басейнах і на пляжі. Але митися - то ж  зовсім інше.

- Не переймайся. - Привид відчув моє збентеження й миттю сповнився співчуття. -  Тобі дадуть сорочку, так що   ніякого стриптизу  не буде…

І я відчула, що він як раз подивився б на стриптиз з моєю участю дуже уважно й з піднесенням у всіх органах свого туманного тіла.

Тут його пізнавальну лекцію перервала поява слуг з чимось підозріло схожим на корито з казки про рибака й рибку. Поки що не дуже розбите, але видно, що древнє й не часто уживане. Явно десь на горищі завалялося, ледве знайшли.