Коли думки плутаються між двома головами

Ми знову шли під дрібним дощиком, що вже почав розмивати жовту глину дороги, яка тепер прорізала пустелю. Над пустелею дощу чомусь не було, тільки над дорогою. Але зійти з неї, щоб просохнути, фон не дозволив. Може все ще сердився через ту рибу, а може й правда не можна було. 

Дорога змінила берег моря на цю пустелю одразу, як тільки ми відійшли на кілька кроків від залишків риби.

Але змінилося не тільки це. Мої відчуття з цього моменту почали двоїтися, утворююче незвичне мерехтіння в думках, що лоскотало нерви. Я то понуро терпіла холодний дощ, що виморожував всі почуття,то наче задихалас від щастя й бажання стати одним цілим з моїм Привидом.

Це мене трохи  лякало, але набагато більше збуджувало.

Привид саме пояснював нам зі Змієм принцип цих змін. І ми його розуміли приблизно так, як він розумів мою маячню про рибу Шредінгера.

І не було ніякого способу перевірити, чи він над нами не знущається за той цирк на дроті, що ми тільки що влаштували, чи серйоно поснює, як тут усе влаштоване.

Але я звідкись знала, що на мене від точно не сердиться. І мені від цього було трохи соромно. Бо я отримала велике задоволення, коли кепкувала з нього. Соромно мені було не сильно. Бо так буває тільки між тими, хто розуміє твої жарти і може пожартувати у відповідь.  Тепер я не просто знала, а відчувала, що між мною і фоном виникла загадкова  хімія.

Чому загадкова? Тому, що це була хімія Шредінгера. Вона то з'являлася, коли я про неї не думала, то зникала, коли намагалася розібратися, що ж я відчуваю насправді до цього единого в трьох іпостасях створіння. Фон ще  зовсім недавно був мені ніхто і звати ніяк. А він виявляеться давно про мене знав і довго чекав, поки я прийду.

А тепер я то пам'ятаю про це, то ніби знала його все життя і він мені найрідніший. І це - під пояснення мого дивовижного коханого про щось незбагненне.

Все, що вдалося зрозуміти з пояснень фона - пейзаж змінюється, коли виконано щось, що змінює хід історії. Нашої або всесвітньої - оце  вже зрозуміти не вдалося. Бо Привид злорадно завів пісню про ефект метелика. Але радів він даремно.

Як раз про це я й сама знаю. Сидить собі моль у шафі, догризає шубу. А як наїсться, то ворушить крильцями й роздумує, чи не політати, щоб люди їй поаплодували за те, що так гарно харчується, і вся така товста й красива, у повному розквіті сил.

А від цього повітря біля крилець закручується, це впливає на повітря поруч, і так непомітно той імпульс від крилець переходить в ураган, що не почався б, якби не додався той перший мікроскопічний повітряний завиток.

- Тому, от вам лайфхак від мене, не дякуйте, а користуйтесь.  - поважно сказав фон, і не ясно було - серйозно чи знов кепкує. -  Хто не хоче заворушень у світі, не давайте молі розводитись у шафах.  А то й незчуєтесь, як гаплик вам буде.

Отак і закінчив свої пояснення мій Привид  -  підвиваючи, як голодний вовк. Хоча чому як - він вовк, і він голодний. Через мене. 

Це я залишила його без риби.

Ніч в пустелі настала за одну мить, як тільки сонце сховалося за бархан. І одразу стало ще холодніше. І так тихо, що стало чути, як бурчить у привида в животі.

Хоча чому там можна було бурчати? Привиди ж не їдять  і не хочуть їсти. Але мій хотів. І я відчувала це так, ніби сама майже вмираа з  голоду.     

Так шкода його стало. і одразу у відповідб прийшла хвиля влячності й ніжності разом з заспокоєнням. Невже так і проявляється парність і оте вічне кохання, про яке розводиться фон  на кожному кроці? Не скажу, що це було неприємно. Навпаки. Але дуже дивно.

Дуже!                              

На щастя вони зі Змієм вполювали якесь створіння, що вискочило з темряви на дорогу, приваблене світлом очей привида. Як ото комахи летять на світло лампи, або зайчики вискакують перед машиною і вже не можуть себе змусити відстрибнути назад у темряву.

Ми зупинилися, щоб голодні хлопці могли спокійно поїсти.

Впольоване створіння було величеньке, Змій з Вовком його розірвали навпіл і майже одразу все проковтнули, не міняючи звіриної іпостасі, в якій полювали на звіра.

Наче навіть наїлися. І подобрішали. І я це знов відчула, наче сама наїлася.

Вовк із задумливим виглядом присів мало не в калюжу, що утворилася від нескінченного дощику. І тепер з сумом дивився на кістку, яку треба було  або догризти, або викинути. І він ніяк не міг вирішити, що краще.

Мабуть, щоб скоріше думалося, він перекинувся на привида й дістав звідкись три  трошки черствих пиріжка з капустою. 

Ми зі Змієм швидко догризли свої, а фон, мабуть, об'ївся. 

Мені аж шкода його стало, бідосю.

Сидить наш фон Ешенбах  з пиріжком і кісткою, дивиться на них. І настільки явно сумує, що аж на сльозу пробиває. Прямо весь біль  світу сього у нього на обличчі. Хоча обличчя за капюшоном і не видно, одні очі горять червоним страшним сяйвом. 

- Що сталося? - спитали ми зі Змієм

А він у відповідь подивився на нас так довго-довго, і сумно так, ніби тільки що з'їв лося, і тепер дивиться на мене як на лосеня, яке вже не влізе в шлунок.

І відповів він нам, помахуючи рукою з  недогризеною кісткою  щось таке, чого від нього ніхто не очікував почути.  Ну я точно не очікувала. Бо таке можна почути тільки від мене.

-Ми тут уже так довго йдемо по цій розкислій дорозі, щоб  впала влада Темного Володаря у цій довбаній імперії.  І не знаємо, скільки ще будемо йти. А нахіба ми це все робимо? Для кого? Щоб ті люди, яких ми рятуємо від цього тирана й деспота, стали жити під владою принца, у якого кукуха поїхала за ці століття каторги в каменоломні? Що з нього за Володар буде, з ображеного на весь світ психа?.

А, он воно що. А я мучуся і тану від неземного кохання!

У нас, мабуть, просто думки перезапилилися від того, що він сидить постійно у моїй голові.

То цей крадюка, виходить, просто мою думку вкрав і думає що це його думка! І звісно не розуміє нічого, бо тільки що думав зовсім інше. Он воно як бува, коли тириш усе підряд. Так і захворіти недовго - шиза скосить.