Не біси вампіра, вилетить - не впіймаєш.

А взагалі пора б уже подумати, що я власне роблю в цій дивній таверні і взагалі в цій подорожі.

 І хто я в ній.

На перший погляд, все правильно. Я описала цей світ і вигадала  для себе в ньому ідеального коханого. Тобто Вольфрама фон Ешенбаха - бездоганного лицаря й поета. І тепер, мабуть, повинна перевірити, чи все тут добре працює і цей, як його, з’єднатися з коханням всього мого життя. Консумувати, так би мовити.

Гм. Я, мабуть, зараз лежу десь на зручному ліжку в палаті, оббитій чимось м’яким. Під заспокійливим уколом.

У мене явно загострення манії величі, ага.

Добре. Забудемо про те, що я це написала.

Просто я ніби звичайна потраплянка в дурну казку про зло, яке треба перемогти добром. З допомогою неземного кохання.

Тоді я - добро. І мій Привид. І навіть Змій.

Або принаймні ми не зло.

Уже добре. Я ж письменниця. Якщо написала щось не так, просто перепишу.

Бо мій Привид на ранок був такий щасливий, а мені від цього стало так добре на серці. Це означає, що ми щось уже виправили з того, що тут поламалося. 

Або означає просто те, що ми провели ніч під одним дахом, на одному ліжку, хоч привидам ліжко не потрібне.

Їм потрібно вночі лякати  всяких істеричок, яким не спиться.

Але ми розділили ложе, як пишномовно висловилась та Лахудра. 

Ну символічно, ви ж розумієте - яка може бути еротика без справжнього тіла.

Але було дуже романтично відчувати майже невагомі обійми. І фон не хропів.

Помогло це мало, бо Змій, лежачі на підлозі й не зважаючи на тонкий незручний матрац смачно хропів за нас трьох.

Та спати мені все одно не хотілося.  Бо це все зі мною було вперше. 

І з моєю парою. Фон Ешенбах був на сьомому небі від щастя, що це у нього вперше сталося з істинною парою. 

Він довго і гаряче шепотів мені, як це прекрасно й наскільки всі лахудри світу не варті мого мізинця. 

Це було не дуже тактовно з його боку, але все одно мені було неймовірно приємно слухати ці зізнання і його гарячий шепіт.

А під ранок я все одно заснула поруч з найщасливішим привидом на світі.

Коли прокинулася, то пішла в кінець коридору, де стояв таз і глечик, а ще було дзеркало з полірованого металу і під ним - зібганий промокальний папір, який я не посоромилася розгорнути - письменниця я чи ні?

Ясно, чого його тут покинули - адже грамотних тут немає. 

Велика помилка, Лахудро!

І от в тому нещасному дзеркалі я  прочитала віддзеркалення її донесення.

По-моєму та Лахудра ненормальна. І ще - по вуха закохана в того Темного.

Подивилася б на себе в дзеркало, щоб прийти до тями. Вона ще мою зовнішність обговорює, беззубка.

Хоча хто знає, що за красень той Темний.

А, нехай закохується в кого хоче. Мені б зі  своїм розібратися.

Ми тут третій день. А завтра треба кров з носа відправлятися далі, тільки виїхати не можемо.

Постійно щось заважає.

Наскільки я знаю свою манеру письма, тепер не заважатиме.

Бо ім'я Вольфа я взнала.

І ще взнала, що про нас уже все знають наші вірогідні противники. Так, здається, їх треба називати за правилами стратегії й тактики.

І треба б якось відірватися від переслідування, як радять у трилерах.

Спитаю про це у свого Вольфа. А Змію не треба казати. У нього на все одна відповідь - спалити нафіг,  і діло зроблене.

І що тепер, коли я знаю ім’я - Вольф не помре, я не помру? Ну  тобто ми не помремо, бо тепер знаємо імена одне одного.  А так нас можна знищити чи ні?

У казках хтось завжди кудись відправляється, щоби там погеройствувати, заодно знайти собі наречену чи нареченого, зустрічає по дорозі чарівних помічників, подолати зло світового або місцевого масштабу й повернутися. 

Тобто  пара у мене начебто є. Але ж я не шукала вовка Вольфа, то він мене знайшов і притяг сюди. Я відправлялась у тату-салон, а не боротись зі світовим злом. Знайти троянду на плече і найти меч - то дещо різне. 

Той знайомий з олімпіади,  Змій, він же дракон, значно більше нагадує мою пару.для геройських подвигів, ніж привид, що, мабуть, і меча в руках не тримав. Чи в зубах. 

І як Змій того вампіра, любо-дорого згадати. От він точно знає, що робити, коли бачить своє зло.

Але мені тепло, коли привид поруч. А від Змія не тепло. І не холодно.

А я? Не просто так в пророцтві я не гніваюся. Втому числі на Темного. І вбивати його мені не треба. Й бачити не треба. Мені треба знайти принца, віддати меча, може дістатися до стін Замку Володаря і покликати шипшину чи троянду.

Оце найсмішніше. Бо я не тільки ім’я своєї пари забула. Я не знаю, як кликати ту шипшину-троянду, і як їй пояснити, що треба ламати стіни.

І оця дорога, що сама лягла під ноги теж якась не та.

Це не стежка з жовтої цегли, що веде, куди треба. То Вольф їй вірить, бо звик. А я - ні.

Вона кудись уводить далеко-далеко.

Чи я одна це бачу? Вольф звик. що дорога допомагає Змієві все одно. 

А якщо ми вічно кудись йтимемо, але так ніколи й не дійдемо до того замку,  стіни якого треба розвалити? І як знайти принца? І головне - чому я не відчуваю палкого кохання до своєї при? Ну симпатія є, і вона посилюється. Але ж це зовсім не те що відчуває фон...

І взагалі чи це правильно - залишати країну без володаря, що навів у  ній лад? 

Той принц провів віки у каменоломнях. Він точно буде кращий правитель?

Темний  суворий, гончаки ті страшні, птахи жахливі, кругом повно посіпак володаря і шпигунів.

Але ж он всі наче живуть благополучно, хоч і не люблять Темного. Та владу ж ніхто не любить ніколи.

Чи  можна віддавати владу комусь, хто пів життя провів на каторзі й злий на весь світ? А ота принцеса - вона що, досі чекає принца, якого ніколи в житті не бачила? може у неї давно не те, що діти, а й онуки народилися, а їй доведеться все кинути й брати шлюб з хворим і злим каторжником.