Я озираюся. Потім просто повертаюся спиною до цвинтаря й вдивляюся в пейзаж, що розкинувся позаду. Тільки що там був ліс. А тепер - степ.
- А простіше пояснити не можна?
- Можна, моя мила нещасна Руженочко. Ця стежка - вона в одну сторону. Але це не сумно, це нормально. Назад дороги немає, можна йти тільки від одного пункту до іншого, і поки не дійдеш, кружлятимеш, як ми тільки що. Хоч до нового пункту як рукою сягнути. Бачиш - світиться.
- Бачу. Це нарешті те місце, де можна поїсти й поспати?
- Можливо. Хоча не обов'язково нас туди пустять добровільно. Але у на тепер є ого який аргумент, правда. Змію?
- Неправда. Я маю вертатися додому. Я послав сигнал своїм. І якщо вчасно не з'явлюся, то мені від мами ого як прилетить. І ще вона пошле батька за мною. А він ненавидить відходити від неї далеко. Тож мені ще й від нього дістанеться.
- А за оце не переживай. - поплескав Змія по плечі Привид. - Те, що ти тут опинився, то як раз сталося тому, що не завершив щось. Може тобі досить буде позбавити світ від п’явки й переконати трактирницю, що нас треба впустити, нагодувати й дати відпочити цій панянці. Вона не звична до ходьби, не вміє літати або перекидатися на привида чи вовка. Їй і так важко. А як все відбудеш, що треба від тебе цій дорозі, вона тебе прямо під твій дім виведе. Вона капризна, як Ружена. Але дуже справедлива й могутня.
- Я все чую про капризну. Як твоя дорога така могутня, то чому вона мене додому не може відправити? Меча я дістала. От передам його добровільно тобі або Змієві, і все.
- Я зараз заплачу, Ружено. Не треба нам зі Змієм того меча. У нього свій є. А я пацифіст свого роду. А ти ж не слухаєш про мотивацію. Якщо ти за час, поки місяць не оновиться, не згадаєш або не дізнаєшся, як мене звати й не віддасиш то одоробло принцові, ти просто розвоплотишся, доля моя капризна. І я з тобою.Так вже воно у пар заведено.
Я різко спинилася і мало не сіла прямо в дорожню пилюку.
- Нічосі. Життя мене до такого не готувало. Де ти раніше був? Оце мотивація так мотивація, придурок. Давай швидше до того трактиру. Воруши булками.
- Ружено, я пацифіст тільки свого роду. Тут заведено бити жінок, що не виявляють поваги до чоловіків. Розумієш тонкий натяк?
- А тих, що не поважають привидів чи вовкулаків - теж заведено, га, Вовчику? Ти не можеш перекинутись в людину на повний місяць, я це уже зрозуміла. Ти зараз не чоловік - технічно. Тож і не виступай.
- Не можу. Тут ти права. Але поважати мене треба однаково. Це ж все ще я - твоя пара із моїм щирим коханням і терпінням. І це ще не все. Я буду потихеньку танути весь цей місяць. І розтану, якщо не здогадаєшся або ще якось не дізнаєшся, як мене звати. Я знаю, що це не мотивація. Просто нагадую, що час пішов.
- Не нуди. - поспішилая його втішити. - Я намагатимусь згадати. Що я, звір якийсь? То ти звір. А я людина. Повинна відповідати за тих, кого приручила. Але як воно не згадається - я не винувата. Тут якийсь збій матриці, мабуть, Вовчику.
- То не збій, Ружо. Я відчуваю сильний спротив кожному нашому кроку. І ця дорога поки що не дуже помогла. Але вона знає, що робить, повір. І я віритиму. Не вини себе. Просто ти така, як ти є. Ніколи не гніваєшся, не відчуваєш ненависті. Тому не можна тебе так мотивувати. Може вдасться з допомогою інстинкту самозбереження, як не вийшло через нашу парність.
Не знаю, як можна у привидові вгадати сум, привиди й так не дуже веселі створіння, але він зараз був дуже сумний. Переживає за парність. А я так кепкувала, згадувала про еротичні сцени.
Яка вже тут сцена - з привидом або вовком. От біда. Треба щось робить, і то швидко.
Змій викривально вказав на мене рукою.
- А що я казав, га? Скажи тепер, що від них не одні неприємності та горе. Вона ще й пишається тим, що нічого до тебе не відчуває, а користується тобою як власною річчю.
- Шо б ти понімав, Змію. - зверхньо кинув Привид. - Вона ля бель дам сан мерсі. Безжальна красуня тобто. Типаж такий, тут по ньому всі з ума посходили, а красунь мало, безжальних і того менше. Про них поеми пишуть і менестрелі співають.
- І зовсім не треба мені такого щастя. - аж сахнувся від нього Змій, ніби боявся підхопити небезпечну інфекцію. - Співати я й сам можу, але в домі таке не винесу й пів години. Втечу світ за очі..
- Не зарікайся. Хоча таких мало, тобі може й не дістатися. На всіх не вистачить. Лахудри теж мають право на щастя.
Вони пішли вже далеко вперед, і я більше не чула їх маячні. У мене уже руки відвалювалися - тягти того меча за собою.
Ото одоробло. Його ж підняти не можна, як ним ще й битися?
Нарешті ці знавці жінок помітили, що мене з ними немає.
Приємно було дивитися, як вони почали панічно оглядатися навкруги замість того, щоб просто глянути назад.
Нарешті мене помітили й здогадалися, чому я так повільно рухаюся.
Змій порадив мені покласти меча на плече, щоб не було так важко нести. Але коли побачив, як я намагаюся це зробити, перелякався, замахав руками й сказав, що краще прив’язати за мотузку й тягти за собою, коли ніхто не бачить, бо я так відцюкну собі голову, і на цьому наш квест закінчиться.
Привид несподівано перекинувся на вовка, мабуть, щоб не говорити зі мною й ще більше не засмучуватись, я сіла на нього, як аристократки минулих століть - звісивши ноги на одну сторону, поклала меча на коліна, руків’ям чи як у мечів називається те, за що триматися, до вовчої голови.
І ми нарешті рушили. точніше Вовк зі Змієм, а я їхала. Хоч сидіти на спині великого вовка було зовсім незручно, але все ж це було краще. ніж далі йти пішки.
Ми все йшли, мовчки, наче посварилися й не хочемо миритися, степовий пейзаж не мінявся, вогник трактиру не наближався, але й не віддалявся.
- Треба знайти якусь мішковини й хоч купити, хоч поцупити тобі й Змієві по якійсь конячці. Бо ти так довго не зможеш мене на собі везти, а меч гострий. Ми його звернемо в тканину, приторочимо до конячки, і так буде краще і скоріше.