Я б теж сумних пісень співала, якби все життя треба було вишивати.

- Кажи вже свій план. - зітхнув привид, хоча як подумати, чим би він міг дихати?

- Кажу. Нам треба гарного коваля. Або ти вкрадеш десь набір спиць. І ще нитки, як для килимів або тканин. Тут же вже є ткацький станок? А, ну... Це я Туплю. Як є полотно, то точно є. Треба до нього мотора прикрутити. Будь-яка стара формація розвалюється промисловою революцією.

-Та ніби є. Тільки тут не мотори, Ружо. Тут магія. Її не дуже модернізуєш. І взагалі -  Я тобі хто - страшний вовк-привид чи історик технічного розвитку?

- Ти мені головняк і заноза в м’якому місці.  Так от, я ходила на уроки ручної праці.

- Та знаю я, принцесо. Ви там вчилися робити великі мильні кулі з малих обмилків і смажити яєшню, вишивати хрестиком і гладдю, до речі дуже корисне вміння, як схочеш бути принцесою. Вони тут цілими днями вишивають і співають сумних пісень.

- Я б теж сумних співала, якби все життя треба було вишивати. Так от. На труду - то так наш вчителька казала, а не я, на труду ми ще вчилися в’язати. І я навіть зв’язала одну шкарпетку й одну рукавицю.

- Про рукавицю не актуально. Кажи далі про шкарпетки. 

Привід помітно пожвавішав і обійняв Ружену туманною рукою, щоб не впала, бо як раз попалася яма на дорозі. Він її бачив, як вдень. А звичайна міська дівчина б і вдень не побачила, бо не звикла дивитися під ноги у своєму світі рівних поверхонь.

- Так от, Вовчику. Я навчу тебе і ще будь-яких чоловіків з воєнними навичками, а вони - своїх побратимів.

- Чому воєнними, а не військовими?

- Тому, що так наш воєнрук каже. І ще тому, що в них руки з потрібного місця ростуть. У нас на Землі в'язання колись привезли до Європи лицарі з хрестових походів. Вони там  наблатикалися, бо залізо дуже натирає, як нема підкладу. От і в’язали шкарпетки та гобісони, чи як воно називається, що під лицарський обладунок надягається.

- Ну, це ти гарно придумала, - улесливо сказав привид. - Але при чому тут план А, В, С, і як воно нам поможе?

- А при тому, що жінок би навчити, у них все краще виходить, тільки вони ж для війська не годяться. Не дійшли ще тут до цього. Так от.  Це буде плата за вступ до  лав. Буде в нас повстання шкарпеток. Це поетично, мотивує й добре запам’ятовується. - довелося підняти вказівний палець до темного неба щоб додати своїм словам більше переконливості. - Типу тиран нас заставляє ходити в несучасних обмотках і стримує прогрес своїми стратами й смердючими онучами. А ми праві й прогрес не спинити..., ну і так далі.

Привид не багатий на міміку. Вмів тільки блимати своїми жаринами замість очей. І то було видно, що ідея не захопила його уяву.

- Знаєш, шкарпетки, то добре. Тільки малувато.

- А все інше візьмуть з бою. Як справжні лицарі. Ти наче вчорашній, зовсім нічого у своєму тату-салоні не навчився.

Привид явно хотів щось заперечити, але передумав.

- У нас уже буде пророцтво, меч і шкарпетки. Це значно більше, ніж нічого.

З цим було важко не згодитися, хоч життя потім показало, що цього трохи замало.

Вони йшли серед не дуже густого лісу темною дорогою, продавленою колесами селянських  возів і аристократичних карет у суглинку.

Далі дорога мала довести до старого цвинтаря. У кишені  балахону Ружениної пари-почвари лежала дірява, але зате чисто випрана  шкарпетка, що мала стати знаменням нового часу. 

І таки стала, хоч в трохи незвичний спосіб, здивувавши всіх, навіть себе.

Погода псувалася. Недарма небо  уже з пів години, як зятягли низькі хмари. До темряви додався ще й дрібний противний дощ.

Привид засунув руку за спину й повільно витяг звідти целофанового кулька.

- Он тобі поки що. Взуй на ту ногу, де кед з діркою. Так довго не намокнеш.

Дівчина з недовірою послухалася до мудроти. Але порада виявилася слушною.

Це було наче шкарпетка, тільки пластикова й одноразова.

- Віддаси потім, треба буде її закинути кудись, де пластик уже винайшли. Ще нам тут анахронізмів не вистачало в прийдешньому.

- Угу. Нам. Як це мило.

- Ти чого так засмутилася? - стривожено спитав привид.  

РУЖЕНА

І справді - про що можна сумувати під холодним дощем на темній дорозі, чого це я розкисла?

- До мене поступово доходить, Вовчику, що я тут насправді й назавжди. Але прийдешнє побачу тільки поки житиму. Не те, що ти. Тобі скільки років?

- То важке питання.- привид ніби зітхнув, але ж  у нього нема легень і він не дихає.

- Ти наче стара кокетка.- сказала я, щоб не мовчати й не думати про це. Моя пара одразу людина, вовк і привид. І зараз навіть не жива - технічно. І я його люблю, аж дихати не можу. Теж технічно. А насправді - ні.

- Я не старий. І не кокетка.  Мені не настільки більше років, ніж тобі, коли я в тілі людини. А в тілі вовка точно не більше. Хоча вовк старший за  людину. І ще окремий вік у привида. Не заглиблюйся. То складно уявити.Я не старий, просто запам’ятай, Ружено.

- Ти  серйозно? А звідки тоді ти все оте знаєш - про пророцтво  й про квест?

- А ти звідки все знаєш, курка дурна? - привид майже зірвався на крик.

- Ну я вчилася. У нас на Землі усі ходи записані. В книгах.

- То не ваш винахід - читання й навчання. Всі раси у всесвіті навчаються. Хто на власному досвіді, хто на чужому. А я навчався з книжок ще за життя. Тепер взагалі під’єднаний до світової бібліотеки.

- Як це під’єднаний - ти ще й робот? - вжахнулася я.

Привид удавав, ніби не чув питання. Мрійливо прикрив свої жарини.

- От закінчу всі діла, потирю все, що заплановане, ввійду в аннали як видатний викрадач, а тоді подамся бібліотекарем працювати. Ото заживу.

-Ти так кажеш, що аж мені захотілося. Воно заманливо, особливо під дощем. В бібліотеці  весь час тепло, кругом книги. Одне погано - постійно смикають, всім треба інфа, ще й швидко.

- А, цим не переймайся. Я вже придумав, як таких нейтралізувати. Загадку сфінкса знаєш?