Хіба це можна витерпіти? Де вона в біса? Я запізнююся на зустріч з редактором найбільшого в місті видавництва. Про таке мріє ледве не кожен випускник Київського національного університету ім. Шевченка. Саме для цього випадку спеціально одягла брендові сукню від Андре Тана. Ця сукня відрізняється виразним ретро-силуетом з об'ємними рукавами на широких манжетах та навмисне широким поясом. Глибокі складки спідниці, закладені на талії, створюють ефект плісування. Додатковий шарм сукні надає кораловий колір. Цей колір дуже пасує до мого білявого волосся, яке я зібрала в зачіску з низьким пучком-мушлею. Ніякої зайвої відвертості. Ніякої спокуси. Лише скромність та робочий лад. Образ доповнила своїми улюбленими туфлями від Джимі Чу та сумочкою від Шанель з довгим витонченим ланцюжком, який заміняє нудний ремінець.
Вибираюся з авто й прямую до кав’ярні. Біля стійки черга. Не інакше, як осіб десять.
- Яно, я запізнюся! – шиплю на подругу, підійшовши до неї. – Ти не думай, що в головного редактора такого видавництва купа вільного часу. І ти ж знаєш, що я зацікавлена в цій зустрічі більше, ніж він.
- А що я можу зробити, якщо он якийсь ботан вже чверть години виносить мізки продавчині? – запитала подруга, вказуючи на покупця біля каси.
Переводжу погляд на високого, худорлявого шатена, який про щось сперечається з жінкою за прилавком кав’ярні.
- Послухайте, я ж бачив, що ви до кавоварки насипали каву крупного помелу, - викрикує юнак. Хіба ви не знаєте, що таку каву краще готувати в гейзерній кавоварці… А для вашої підійде кава середнього помелу. Це захист прав споживачів. І ми маємо право вживати правильно приготовлену каву…
- Не подобається щось, - байдужим голосом промовила продавчиня, закотивши очі під лоба, - то купуй в іншому місці.
- До чого тут «не подобається»? – знову починає юнак. – Хіба студенти – це не люди? І їх права можна порушувати?
Розумію, що маю цьому завадити. Інакше спізнюся на зустріч. Тож впевненим кроком прямую до них.
- Послухай, - торкаюся його ліктя. – Я запізнююся!
- Я тебе поздоровляю! – відповідає голосно, навіть не глянувши на мене.
На секунду знітилася й навіть відступила на крок назад від такої відповіді. Він взагалі ким себе вважає? Хіба я його образила? Хіба зробила щось не так? Що це за реакція на мене?
Зазвичай хлопці дар мови втрачають, якщо я до них звертаюся. А тут подивіться яка цаца.
Оглядаю прискіпливим поглядом оцього нахабу з ніг до голови. Худий. Високий. Світла футболка поло не першої свіжості. На шиї висить професійний фотоапарат. Це напевно єдина дорогоцінна річ серед його речей. Джинсові шорти-бермуди обтягують стегна, а на білих кросівках видніються сліди бруду.
- Ти ще довго затримуватимеш чергу? – не втримуюся й ледь не тупочу ногами.
- Що? – тепер він повертається до мене обличчям. – Не зрозумів?
Золотисто-карий погляд його очей з якоюсь відвертою байдужістю оглядає мене. В юнака довгі та пухнасті вії. Тож очі здаються якогось шоколадного кольору.
- Ти затримуєш чергу! – сичу на нього. – І через тебе я можу запізнитися на життєво важливу зустріч.
- Та невже? – хмикає він ледве не сміючись мені прямо в обличчя. – Тобто на мої права споживача наплюємо, головне, щоб ваша королівська персона встигла на свою «життєво важливу зустріч».
- Я щось не зрозуміла, - фиркаю. – Ти зараз що, дозволяєш собі висміювати мене привселюдно?
- Я? Як би я собі міг це дозволити? – розводить він руками. – Хіба можна простому смертному обговорювати таку ділову пані?
- То ви каву брати будете? – подає голос із-за прилавку продавчиня.
- Так, - відповідає юнак. – І книгу скарг, будь ласка!
Вона ставить перед ним каву в паперовому стаканчику. А потім вказівним пальцем показую кудись за моєю спиною.
- Книга скарг он там, - бубнить вона.
- Дякую! – промовляє юнак, хапає стаканчик й обминає мене, щоб пройти у вказаному продавчинею напрямку.
І чи то через те, що кава виявляється гарячою, чи він заплутується у власних ногах через натовп, який створив, але саме в цей момент стаканчик вислизує з його долонь й падає додолу. А кава вихлюпується прямо мені на сукню. А її залишки потрапляють на моє взуття від Джимі Чу.
Від несподіванки мене аж заціпило. Витріщивши очі, дивлюся на невелику пляму на сукні, яка розростається з кожною секундою.
- О Господи! – голос подруги виводить мене з трансу.
Юнак округлює очі й підіймає руки догори.
- Вибач! – белькоче він, торкаючись моєї сукні. – Зараз все виправимо. У вас лимонна кислота є?
Це вже запитання до продавчині.
Та невдоволено поглядає на нього, але протягує пакетик. Що він збирається робити?
Дивлюся, як він розриває пакетик. І… О господи!
Задирає мою сукню у висипає на неї кислоту.
- Прибери від мене свої руки, - кричу на нього, висмикнувши спідницю власної сукні з його долонь. А порошок в’їдається в пляму. – Ти взагалі придурок?
- Послухай! – він прагне схопити мій лікоть. – Заспокойся! Врятуємо ми твою сукню… Кавові плями можна вивести…
- Голову свою врятуй! – відштовхую його долоні. – Ти зіпсував мені сукню від Андре Тана і взуття від Джимі Чу. Йди до біса, придурок!
Хапаю сумочку й замахуюся на нього. Він вивертається, але мені вдається нанести йому кілька ударів.
- Ти розумієш, що ти натворив? – кричу на нього. – У мене через двадцять хвилин зустріч. Я не встигну переодягтися….
Він вискакує з натовпу й кидається до дверей.
- Божевільна! – гаркає юнак на ходу.
- Незграба! – кидає йому подруга, коли він мчиться мимо неї.
Розвертаюся й прямую до виходу. Мене аж трясе від злості, роздратування та безсилля. Це ж треба? Як таке взагалі могло статися? Я так готувалася до цієї зустрічі. І що? Якийсь неповороткий ідіот за одну секунду все зіпсував.
Янка біжить слідом, тупочучи підборами.
#1981 в Жіночий роман
#1853 в Молодіжна проза
багата дівчина і бідний хлопець, кохання та протистояння героїв, журналістика
Відредаговано: 27.09.2022