Частина Чотирнадцята

Поклавши телефон, я відчула, як холод ванної кімнати пробирається до кісток, хоча повітря було вологим і теплим. Час тягнувся нестерпно довго. Я встала, намагаючись триматися якнайдалі від його нерухомого тіла. Він почав тихо стогнати, повільно приходячи до тями.

Мої руки знову почали тремтіти. Я знала, що не можу залишатися тут, коли він остаточно опритомніє. Швидко озирнула кімнату, шукаючи щось, що могло б стати в нагоді, якщо мені доведеться захищатися. Але ванна кімната була практично порожньою — тільки рушники і кілька косметичних засобів.

Я озирнулася на нього. Його повіки здригнулися, а потім повільно відкрилися. Він обвів мене очима, збитий з пантелику. Щось всередині мене скрутилося в тугий вузол — він ще не цілком отямився, але це було лише питання часу.

Я зробила крок до дверей, тримаючись обережно, щоб не привертати зайвої уваги. Але його рука сіпнулася, і я зрозуміла, що він мене помітив.

"Що... сталося?" — його голос був слабким, але він вже намагався піднятися.

"Не рухайся," — мій голос прозвучав спокійніше, ніж я очікувала, хоча всередині мене все кричало від напруги. Він підняв руку до голови, торкнувся удару і поморщився.

"Ти впав," додала я, намагаючись тримати дистанцію, але він підозріливо глянув на мене, наче намагався щось пригадати.

Мені потрібно було якось вибратися звідси до того, як він повністю зрозуміє, що сталося. Але саме в цей момент я почула приглушений звук за дверима — важкі кроки наближалися.

Ростислав.

Двері відчинилися, і переді мною постав Ростислав — високий, впевнений, з тим самим спокійним поглядом, який міг примусити мене відчути себе у безпеці навіть у найгірші моменти. Він швидко окинув поглядом ситуацію: я стою в кутку, а на підлозі хлопець, який намагається зрозуміти, що відбувається.

"Ти вчасно," видихнула я, намагаючись не дати своїм емоціям вирватися назовні. Я знала, що тепер все буде добре.

Коли Ростислав знову опустив хлопця на підлогу, я відчула, як кімната наче стиснулася навколо мене. Я дивилася, як той хлопець зник під вагою його рук, і кожна секунда затягувалася, немов у сповільненому русі. Моя голова була важкою від емоцій, серце билося глухо й безладно. Страх, полегшення, злість — все змішалося в один хаотичний клубок.

Ростислав підняв його на ноги, так легко, як ніби він був нічим, і його тихий, холодний голос віддав наказ: "Іди звідси."

Хлопець злякано закивав, блідий, майже тремтячий. Я спостерігала, як він майже вибіг з кімнати, і тільки після того, як його постать зникла за дверима, я змогла зробити глибший вдих. Напруга повільно спадала, але мені все ще здавалося, ніби під ногами не земля, а хитке море.

Ростислав підійшов ближче, і я відчула, як від нього йде тепло — такий контраст із холодом всередині мене. Він нахилився, щоб зустрітися зі мною очима, його погляд м'який і турботливий, але все ще відчувалося, що за цією ніжністю ховається сила.

"Ти в безпеці," його голос тепер звучав набагато спокійніше, майже шепіт.

Я хотіла щось сказати, але слова застрягли в горлі. Сльози, яких я так довго стримувала, підступили до очей, і я відчула, як все в мені ламається. Полегшення накрило мене хвилею, але разом із ним прийшло усвідомлення того, як близько я була до чогось жахливого.

"Дякую," прошепотіла я, ледве стримуючи тремтіння в голосі. Але це слово здалося таким малим, недоречним. Воно не могло передати того, що я насправді відчувала. Моя вдячність була такою сильною, що я ледь трималася, щоб не розплакатися.

Ростислав на мить дивився на мене, потім зробив крок уперед і обережно, майже нерішуче, обійняв мене. Його дотик був теплим і заспокійливим, а я відчула, як мої плечі опускаються, відпускаючи все напруження. Я закрила очі і дозволила собі на мить розслабитися в його обіймах, відчуваючи, як серце поступово повертається до нормального ритму.

"Я тут," він прошепотів тихо, але це "я тут" означало набагато більше, ніж прості слова.

Прошу не забувати, і ставити сердечко та писати вашу думку в коментарях.

Це важливо для мене, дякую 

❤️